Що далі він набирав текст, то з більшим невдоволенням помічав, що скочується до простого формального звіту. Несподівані повороти дискусії ніяк не потрапляли «у кадр». Та й обмежений обсяг не давав змоги розгорнути жодної думки.
– Чи не запізно? – меланхолійно, немовби в себе, поцікавилася заступник редактора Валерія Каперс, коли Чубенко поклав перед нею свою інформацію з позначкою «У номер!». – Що, якась сенсація?
Вона запалила сигарету і випустила дим просто Євгенові в обличчя, ще й при цьому зміряла з ніг до голови майже безбарвними очима.
– Вранці редактор мене відрядив на цей захід.
– Ну то й що?
Кореспондент знітився і замовк.
– Гаразд, я перегляну твій допис. Якщо буде місце, поставимо в номер. Але не обіцяю, – Валерія загасила об тарілочку наполовину викурену сигарету.
Недопита кава на столі була притрушена попелом. «Якийсь дивний колір волосся!», – подумав юнак, зваживши на хлопчачу зачіску цієї жінки зі статурою підлітка. Власне, якою ще могла бути заступниця редактора серйозної київської газети? Євген уже не існував для неї, коли повільно відступав до порогу.
За дві години Євген побачив свою інформацію на газетній шпальті нещадно скороченою і затиснутою в куток. «Це – день мого життя, перший робочий день штатного кореспондента…» – з жалем подумав він. Що ж: обирати нема з чого, мусиш звикати до тутешніх порядків…
У редакції було повно дивних жінок. Власне, газету випускали здебільшого представниці слабкої статі. Лише дві-три зовсім молоді особи відверто намагалися привернути до себе увагу чоловіцтва. Решта вдавали вкрай заклопотаних, мали не надто здоровий вигляд, і відверто зневажали дрес-код. У «Моїй Україні» спостерігалася досить велика плинність кадрів. Ті ж, хто прикипів до редакції душею, нерідко надовго затримувалися на роботі. Одні доробляли те, чого не встигли за день, адже редакційна метушня зовсім не означає напруженої праці, а швидше – навпаки, руйнує будь-яку можливість для неї. А, певне, були й такі, хто не надто квапився додому – тут чимало хто ще не встиг створити сім’ю.
Каперс уособлювала характерну представницю цього напівбогемного товариства. Гра, містифікації, розіграші, а головне – інтриги були природною стихією цієї безстатевої на вигляд особи. Свого часу Дмитро Чорнята зробив ставку саме на її гостре перо. Кілька років тому вдалося підвищити попит на «Мою Україну» завдяки газетному «милу» – вигаданому і написаному Валерією продовженню відомого бразильського телесеріалу. Безневинну літературну пародію читач залюбки «проковтнув» і не помітив «підтексту», яким так пишалася авторка. Проте наклад газети помітно зріс, і це якийсь час допомагало колективу встояти під натиском позивачів і перед загрозою чергової фінансової кризи. У редакції ходив жарт про те, що улюблений вид транспорту Лери –