Й сказав: «Мені своє ім’я назвеш,
Бо обскубу я голову патлату».
100 А той: «За те, що ти мене скубеш,
Я не скажу, хто я, хай і каліччя,
Хай тисячу разів мене клянеш».
103 Я намотав собі на передпліччя
І висмикнув волосся жмут товстий,
А він із гавкотом ховав обличчя.
106 Коли гукнув хтось: «Бокко, з чого ти?
Хіба не досить щелепами гримать,
А ти ще й гавкаєш? Під три чорти!»
109 Я мовив: «Можеш язика притримать,
Запроданцю! Вернусь – і все повім,
І від ганьби ім’я тобі не вимить!»
112 «Іди, – він мовив, – всім брехать живим,
Не обминай лиш згадкою живою
Цього із язиком його швидким.
115 Він плаче за французькою грошвою,
«Мені там, – скажеш, – стрівся Двера злий,
Де всі корою вкриті льодовою».
118 Про інших зайде мова ще коли, —
Он Джанні Сольданьєр, он Беккерія,
Якому рідні комір розсікли.
121 Тут всі – від Ганелона-лиходія
До того, хто болонцям ключ одніс,
Як пойняла Фаєнцу сонна мрія».
124 Пішли ми, й враз вождю я руку стис,
Уздріли двох, вморожених в крижину, —
З них верхній капшуком на нижнім звис
127 І, як вмирущий з голоду в хлібину,
Несамовито вгризся в місце, де
Із черепа заходить мозок в спину.
130 І не лютіш, помщаючись, Тідей
Пив Меналіппа кров зі скронь гарячу,
Ніж цей впивавсь у вмістище ідей.
133 «О ти, що виявляєш лють звірячу,
Гризучи голову в страшній грозьбі,
Скажи мені, – сказав я, – хай побачу,
136 Чи справедливий ти в своїй злобі.
Хто ти, скажи, й якій ти мстиш мерзоті, —
І в світі дещо я зроблю тобі,
139 Поки не всохне мій язик у роті».
ПІСНЯ ТРИДЦЯТЬ ТРЕТЯ
1 Піднявши рота від страшної страви
Й волоссям жертви з губ утерши кров,
Цей грішник припинив бенкет кривавий
4 І так почав: «Мене ти хочеш знов
Вернуть у розпач, що пече незгасно
Від думки лиш самої – не розмов.
7 Коли ж на зрадника, якого сласно
Гризу, впаде це сім’я відкриттям, —
Мовлять я й плакать ладен одночасно.
10 Не знаю, хто ти є і як відтам
Попав сюди, а що твоє коліно
З Флоренції – з вимови чую сам.
13 Тож знай, що я був графом Уголіно,
Архієпископом Рудж’єрі – цей;
Ворожість нас тут в’яже воєдино.
16 Як він мене брехливістю рацей,
Яким так вірив я, призвів до смерті, —
Усі наслухалися цих вістей.
19 Але ніхто в щоденній коловерті
Не знав, яка була та смерть страшна.
Про ницість слухай-но слова одверті.
22 В вузеньку шпарочку, замість вікна,
У вежі, що Голодною зоветься
Та багатьох ув’язнює вона,
25 Я бачив, місяць безліч раз дереться,
Коли злий сон душі порушив стан, —
Повівши, що зазнать нам доведеться.
28