Тарас Шевченко та його доба. Том 1. Віктор Берестенко

хвилину не віддавати собі звіту, що головною та яскравою життєвою рисою усього існування було те, що Шевченкові від першого і до останнього кроку подвижницької діяльності – без жодних обмовок – притаманна незмінна й заслужена характеристика: народний. І не лише й не стільки тому, що Шевченко вийшов із самої народної гущі України, а передусім тому, що він з нестримною самовідданістю й користю діяв заради щастя своєї улюбленої прекрасної Батьківщині та рідного народу. Шевченко став справжнім батьком та провідником знедоленої нації, і не лише української, а й усіх поневолених народів царської Росії. Виключно протилежним було ставлення до улюбленого народом українського поета верхівки шовіністичного царського уряду. Про це переконливо свідчить заборона відзначення 100-річного ювілею з дня народження Т. Г. Шевченка.

      МАРІЄТТА ШАГІНЯН ПРО ПОЕТИКУ ШЕВЧЕНКА

      Різниця між пересічними ремісниками поезії та її справжніми творцями

      Звернімось до монографії Марієтти Сергіївни Шагінян, в якій, на нашу думку, ґрунтовно проаналізовано особливості творчої майстерності найвидатнішого українського поета. «Когда поэты, сами поэты, – відзначає дослідниця відмінність між тими, хто знічев’я бавиться віршами, і справжніми великими поетами, – хотят определить поэзию, они обращаются к глаголам «жечь», «ударить», «пронзать», «исторгать»; к эпитетам «неведомая», «таинственная», «живительная», «чудная»; к существительным «сила», «власть», «могущество», «потрясение».

      У Тараса Шевченко есть одно стихотворение. Написанное в каземате, совсем небольшое, пятнадцать строк. Сам поэт никогда не мог его читать без слёз. Слушатели и во второй, и в третий раз не могли его слушать без слёз. В этом стихотворении речь идёт о простейшей правде бытия, – о крестьянском ужине после работы в поле, – и написано оно простейшими словами, даже с повторением одного и того ж корня «вечер» четырежды подряд в четырёх строчках:

      Садок вишневий коло хати,

      Хрущі над вишнями гудуть,

      Плугатарі з плугами йдуть,

      Співають ідучи дівчата,

      А матері вечерять ждуть.

      Сім’я вечеря коло хати,

      Вечірня зіронька встає.

      Дочка вечерять подає,

      А мати хоче научати,

      Та соловейко не дає.

      Поклала мати коло хати

      Маленьких діточок своїх,

      Сама заснула коло їх,

      Затихло все, тільки дівчата

      Та соловейко не затих.

      В простом рассказе – даже не песне – говорится о вещах всем известных: поэт ничего от себя не прибавил к гудящим над вишнями майским жукам, к пахарям, идущим за плугом, к поющим девушкам и матери, ждущей семью к ужину, вечерней звезде, восходящей на небо, и соловью, мешающему матери слово сказать своей дочери. Что же так страшно действует, «хватает за душу» в этом стихотворении?

      Непідробна щирість творчості Шевченка

      Стены каземата, где писал Т. Шевченко, раздвинулись, чтобы впустить