Тріумфальна арка. Эрих Мария Ремарк

– Що таке? – спитав він. – Чого ви встаєте?

      – Бобо. Ви його не знаєте. Він усміхнувся.

      – Думаю, що я бачив і гірше. Нема чого вам уставати. А сьогоднішній огляд показав, що вже нема чого й турбуватися. До побачення, Люсьєно. Я скоро знов прийду.

      Равік обернув ключа, натиснув на дужку і швидко відчинив двері. В коридорі нікого не було. Та він і не думав, що там хтось буде. Він знав таких, як Бобо.

      У крамниці внизу тепер орудував самий лише крамарчук, чоловік із жовтим обличчям, не такий гарячий, як його господиня. Він знехотя цюкав сокирою кістки. Після смерті господаря крамарчук геть виснажився. Проте в нього не було великих надій на одруження з господинею. Про це на весь голос заявив якийсь торговець віниками, що сидів у бістро навпроти крамниці. І додав, що господиня встигне і його відвезти на цвинтар, поки в них дійде до шлюбу. Крамарчук, мовляв, уже ледве ноги волочить, а господиня он як розквітла. Равік випив чарку смородинової наливки й розрахувався. Він сподівався побачити в бістро Бобо, але його й там не було.

      Джоан вийшла з «Шехерезади». Вона відчинила дверці таксі, де на неї чекав Равік.

      – Їдьмо, – сказала вона. – Швидше їдьмо звідси. До тебе.

      – Щось сталося?

      – Нічого не сталося. Просто мені вже остогидли нічні клуби.

      – Хвилиночку. – Равік підкликав рукою квітникарку, що стояла біля входу. – Матусю, – сказав він, – давайте всі ваші троянди. Скільки за них? Тільки не заправте, як за рідного батька.

      – Шістдесят франків. Як для вас. Бо ви дали мені рецепт проти ревматизму.

      – Допомогло?

      – Ні. І не допоможе, поки я цілі ночі стовбичитиму на такому мокрятинні.

      – Ви найрозважніша пацієнтка з усіх, яких мені доводилося лікувати. – Він забрав троянди. – Ось чим я виправдаюся за те, що ти вранці прокинулась сама й пішла без сніданку, – сказав він Джоан і поклав троянди їй до ніг. – Хочеш іще чогось випити?

      – Ні. Їдьмо до тебе. Поклади квітки сюди на сидіння.

      – Їм і там добре. Квітки треба любити, але не панькатися з ними.

      Вона швидко обернулася до нього.

      – Ти хочеш сказати, що не треба розбещувати того, кого любиш?

      – Ні. Хочу сказати, що з прекрасного не слід робити драму. А крім того, цієї хвилини краще, щоб між нами не лежали ніякі квітки.

      Джоан недовірливо глянула на нього. Потім її обличчя проясніло.

      – Знаєш, що я сьогодні робила? Жила. Знов жила. Дихала. Знов дихала. Була на землі. Знов була на землі. Вперше. Знов у мене з’явилися руки. І очі, й уста.