– Merde [6], – буркнув Бобо.
Равік неквапом рушив на молодика. Він уже набрид йому. Молодик схопився, ступив крок назад, і в руках у нього раптом з’явилася тонка мотузочка з метр завдовжки. Равік збагнув, що той надумав. Коли Равік наблизиться, молодик відскочить убік, забіжить ззаду, закине мотузку йому на шию і почне душити. Добрий спосіб, якщо супротивник із ним не знайомий або вимахуватиме кулаками.
– Бобо! – крикнула Люсьєна. – Бобо, не треба!
– Ох ти ж, шмаркачу, – сказав Равік. – Ми таке бачили. Дитяча штука з мотузкою. А більше ти нічого не знаєш?
На мить Бобо розгубився. Очі його збентежено забігали. Равік раптовим порухом стяг йому з плечей до ліктів розстебнутий піджак, і Бобо враз став ніби сплутаний.
– А так ти не вмієш? – мовив Равік. Він швидко відчинив двері й безцеремонно виштовхнув безпорадного Бобо з кімнати. – Якщо любиш битися, то йди в солдати, а не задирай носа. І не сікайся більше до дорослих. Apache! [7]
Він замкнув двері зсередини і сказав:
– Отак, Люсьєно. А тепер я вас огляну. – Дівчина вся тремтіла. – Не хвилюйтеся. Все вже скінчилось.
Він стягнув із неї благеньке бавовняне покривало й поклав на стілець. Тоді відкотив зелену ковдру.
– Ви в піжамі? Чого? В піжамі не так зручно. Вам ще не можна багато рухатися, Люсьєно.
Дівчина трохи помовчала.
– Я її надягла тільки сьогодні, – нарешті відповіла вона.
– У вас немає більше нічних сорочок? Я можу прислати вам дві з клініки.
– Ні, це не тому. Я надягла піжаму, бо знала… – дівчина глянула на двері й притишила голос. – Знала, що він прийде. Він каже, що я вже здорова. Й не хоче більше чекати.
– Що? Шкода, що я не знав цього раніше. – Равік сердито глянув на двері. – Нічого, почекає!
Як у всіх недокрівних жінок, у Люсьєни була дуже біла, тендітна шкіра, крізь яку просвічували блакитні жилки. Вона була гарно збудована, тонкокоста, струнка, але не худа. Скільки є таких дівчат, подумав Равік. Дивишся на них і мимохіть питаєш себе, навіщо природа створила їх такими граційними, коли наперед відомо, якими вони майже всі стануть: виснаженими тяжкою працею, спотвореними нездоровим, неправильним життям опудалами.
– Вам ще доведеться з тиждень більше лежати, ніж ходити, Люсьєно. Можете лише трохи встати й повештатись по кімнаті. Але будьте обережні, важкого не підіймайте й найближчими днями не ходіть по сходах. Вас доглядає хтось? Крім цього Бобо?
– Господиня. Але й вона вже бурчить.
– Більше у вас нікого немає?
– Немає. Була ще Марі, та померла.
Равік озирнувся по кімнатці. Вона була убога, але чиста. На підвіконні стояло кілька вазонів з фуксіями.
– А Бобо? Виходить, він знов об’явився, тільки-но все минулося?
Люсьєна промовчала.
– Чому ви не витурите його?
– Він не такий поганий, докторе. Тільки запальний…
Равік глянув на дівчину. Кохання, подумав він. І тут кохання. Одвічне диво.