Наступного року з причин, не зафіксованих історією, брати посварилися. Пояснивши цей факт «негативними енергіями», мати передала знайдені рукописи одному священикові, який продав один із них Коптському музею в Каїрі. Там пергамени здобули назву, яку зберігають до сьогодні: рукописи з Наґ-Гаммаді (посилання на місто, найближче до печер, де їх було знайдено). Один з експертів музею, релігійний історик Жан Дорес зрозумів, що йому до рук потрапив важливий матеріал, й уперше опублікував його в 1948 році.
Інші пергамени почали з’являтися на чорному ринку. Незабаром єгипетський уряд усвідомив важливість відкриття тих рукописів і спробував перешкодити тому, щоб їх вивозили з країни. Після революції 1952 року більшу частину матеріалу передали Коптському музею в Каїрі й оголосили їх національним набутком. Лише один текст уникнув арешту й потрапив до бельгійського антиквара. Було кілька марних спроб продати його у Нью-Йорк і Париж, аж поки в 1951 році його придбав Інститут Карла Юнґа. Після смерті знаменитого психоаналітика пергамен, тепер відомий під назвою Кодекс Юнґа, повернувся до Каїра. Сьогодні тут зібрано близько тисячі сторінок і фрагментів із рукописів, знайдених біля Наґ-Гаммаді.
Папіруси, про які йдеться, – це грецькі переклади творів, написаних між кінцем першого сторіччя християнської ери й 180 роком після Різдва Христового, тобто нашої ери. Вони складають корпус текстів, також відомих під назвою «апокрифічні євангелії», позаяк відсутні в тій Біблії, яку ми сьогодні знаємо.
Чому ж так?
170 року після Різдва Христового єпископи зібралися, щоб визначити, які тексти входять до Нового Заповіту[1]. Критерій вибору був простий: включали до Нового Заповіту все те, що могло бути використане в боротьбі з єресями і доктринальними відмінностями, які побутували в ту епоху. Були обрані тогочасні Євангелії й усі матеріали, що відповідали головній ідеї, яку тоді вважали основою християнства. За ухваленим єпископами рішенням до Нового Заповіту увійшли книги, вказані у каноні Мураторі. Інші книги, як і знайдені в Наґ-Гаммаді, не бралися до уваги – серед них можна назвати тексти, авторство яких приписують жінці (наприклад, Євангелія Марії Магдалини), й ті, де Ісус добре усвідомлював свою божественну місію або помирав не такою жорстокою і болісною смертю.
У 1974 році англійський археолог сер Волтер Вілкінсон знайшов поблизу Наґ-Гаммаді ще один рукопис, цього разу написаний трьома мовами: арабською, гебрейською і латиною. Знаючи правила, які захищали знахідки, зроблені в тому регіоні, він передав свій текст у відділ античних експонатів Каїрського музею. Незабаром йому надійшла звідти відповідь: існувало щонайменше 155 примірників цього документа, які ходили по світу (троє з них належали музею), і всі вони були практично однакові. Завдяки радіовуглецевому датуванню, яке допомагає визначити вік органічних матеріалів, встановили, що пергамен був відносно недавній – написаний приблизно 1307 року християнської ери. Неважко було також визначити, що він походив із міста Аккра, розташованого за межами Єгипту. Тому не існувало жодних перешкод для вивезення його з країни, й сер Вілкінсон здобув письмовий дозвіл від єгипетського уряду (датований 23 листопада 1974 року) забрати його до Великобританії.
Я познайомився із сином сера Волтера Вілкінсона на Різдво 1982 року в місті Портмадоґ, у Велсі. Пам’ятаю, він тоді згадав про рукопис, знайдений його батьком, але ніхто з нас не надав тому великого значення. Ми підтримували сердечні взаємини впродовж усіх цих років, і я мав нагоду зустрітися з ним щонайменше двічі, коли відвідував ту країну в авторських турах.
30 листопада 2011 року я одержав від нього копію тексту, про який він згадував під час нашої першої зустрічі. У цій книжці я намагаюся ознайомити з ним своїх читачів.
Мені дуже хотілось би почати свою розповідь такими словами:
«Тепер, коли я перебуваю в кінці життя, хочу залишити для всіх тих, котрі прийдуть після мене, усе те, чого я навчився, коли топтав поверхню землі. Сподіваюся, це буде їм корисним».
Але, на жаль, так я написати не можу. Мені ледве виповнився двадцять один рік, маю батьків, що подарували мені любов та освіту, і жінку, яку кохаю і яка кохає мене, – але життя вирішило розлучити нас завтра, коли кожен із нас муситиме податися в світ у пошуках свого шляху, своєї долі або свого способу дивитись у вічі смерті.
Для нашої родини сьогодні день 14 липня 1099 року. Для родини Якова, мого друга дитинства, з яким я розважався на вулицях Єрусалима, ми перебуваємо в році 4859 – він дуже любить нагадувати, що юдейська релігія давніша, ніж моя. Для шановного Ібн аль-Асира, який усе своє життя вивчав історію, що тепер наближається до кінця, незабаром має завершитися 492 рік. Ми живемо за різними календарями,