Прозова спадщина Лесі Українки посідає значно скромніше місце в її творчому доробку. Проте вона репрезентативна й, безсумнівно, має не лише історико-літературне, а й художньо-естетичне значення. До найраніших належать такі оповідання, як «Така її доля», «Святий вечір», «Метелик», «Біда навчить», «Весняні співи», «Лелія», опубліковані упродовж 1889–1891 рр. у журналах «Зоря» і «Дзвінок». Згодом з’являються повісті «Жаль», «Одинак» та низка інших оповідань. За обсягом це зазвичай невеликі епічні форми, більшість із яких авторка визначає як «образок з життя», «образочки», «спогад», «силуети», «утопічна фантазія» тощо. Цікаво, що чимало з них залишилися незавершеними. Написано оповідання й повісті здебільшого в стилі психологічно-побутової оповіді. Відтворюють вони епізоди з життя різних соціальних верств, порушують філософські й літературні теми, а також теми із сімейного життя, кохання, нещасливої жіночої долі та ін. Одна з особливостей цих творів – пройнятість лірико-драматичним пафосом, який не лише надає їм неповторного колориту, а й споріднює з поетичною й драматургічною творчістю авторки. В окремих випадках персонажі оповідань, зокрема жіночі, нагадують типи жіночих образів, змальовані в драмах. Хоч письменниця сама неодноразово зізнавалася, що епічні форми їй даються важко, насправді її проза належить до вагомих особистих здобутків і посідає гідне місце в розвитку ліро-епічного мислення.
Як літературний критик і дослідник Леся Українка виступила на межі 1890–1900 рр., вже будучи відомою письменницею. У її порівняно невеликому за обсягом доробку знаходимо літературно-критичні огляди, критико-інформаційний нарис, аналітичні праці,