– Звичайно ніякого, за виключенням того, що вона знаходиться на території лікарні…
– Я прийшов не до лікарні, а до фірми «Замок К» – Костю завжди бісили «вахтерські» правила будь-яких закладів, – окрім того, я журналіст, виконую завдання редакції, а за законом ніхто не має права перешкоджати журналістській діяльності.
– Звичайно, dura lex, sed lex[3] – процитував Федір Петрович, – але чи не здається Вам, що у нас склалась патова ситуація. З одного боку, Ви можете заходити до будь якої комерційної організації безперешкодно, з іншого, не маєте права бути на території лікарні без дозволу головного лікаря. А оскільки фірма знаходиться на території лікарні, то Ви одночасно можете і не можете тут бути? – в очах у лікаря блиснули бісики, а Кості здалось, що тролинг – то є головна розвага цієї лікарні. Ну якщо так, то він не проти включитись у цю гру:
– Ну тоді, шановний Федоре Петровичу, мені здається, що ми можемо вирішити дану патову ситуацію. З одного боку, як Ви зазначили, я можу тут бути, і саме як існуючий суб’єкт, та ще й журналіст, я можу відвідати комерційну фірму «Замок К.». З іншого боку, як сутність неіснуючого суб’єкту, який в той же час представлений вашому погляду, я виступаю галюцинацією, а це вже той випадок, який стосується Вашої спеціалізації, тому відповідно, в якості галюцинації я теж можу бути присутнім на території Вашого режимного закладу – Костя не розумів, чого його так понесло, можливо на нього вплинув попередній диспут зі Стасиком.
Федір Петрович вдоволено хмикнув, здається, йому сподобався хід Костика:
– Ну що ж, пане Костянтине, Ваша ідея має місце на існування, але… за двох але – Федір Петрович примружився чеширським котом – По-перше, у другій іпостасі, а саме у якості істинної галюцинації, Ви являєтесь моїм об’єктом, а не суб’єктом, і я, як психіатр, повинен відповідним чином на Вашу появу реагувати, тобто застосовувати усі заходи, аж до радикальних, для того, щоб Ви зникли. Тоді мій статус лікаря загрожує існуванню Вашого неіснування. Чи не так?
Тепер вже Костя вдоволено гмикнув, не сподівався такий професійний тролер як він, зіткнутися з сильними супротивниками у глушині волинського Полісся.
– Приймається, Федоре Петровичу. Але що ж стосовно моєї першої іпостасі, я так розумію, що друге «але» стосується саме неї? – головлікар коротко реготнув:
– Ви маєте рацію. Не відомо, чи захоче приймати у себе Вашу першу іпостась Олександр Олександрович. А раптом його нема, і тоді мені залишиться зайнятись Вашою галюцинаційною сутністю – Федір Петрович ще раз реготнув – Ну то добре, я зараз зателефоную, а Ви тут зачекайте трохи…
Лікар махнув правою рукою над головою. Цей жест Кості став зрозумілим тоді, коли за його спиною раптово виріс дебелий санітар, теж у білому. Федір Петрович у цей час відійшов від Кості подалі з бічної алеї до центру майданчика, де були лише клумби, дістав з нагрудної кишені халату айфон, набрав номер, приклав слухавку до вуха і почав про щось говорити.
Споглядаючи