– Перепрошую.
– Е-е-е… – кав’яр, худий та бородатий, розчепірив спочатку всі пальці на обох руках, а потім правою викинув ще раз вказівний та середній.
– А, дванадцять? – здогадався Костя. Розплатився. – Дякую… – а потім вихопив з пам’яті – Граціа.
– Нема за шчо – відповів італієць.
Костя сів за невеличкого столика, що стояв у кутку біля покритого дощовими краплями вікна, підняв за чудернацьку ручку філіжанку, відсьорбнув маленький ковточок. Те що треба! Йому подобалось ця призаправочна кав’ярня під Житомиром. І завжди, коли вирушав з Києва у західному напрямку, Костя заїжджав до неї вдихнути своєрідний полісько-італійський аромат. Сьогоднішній ранок не був виключенням, поготів що він остаточно і не прокинувся. Зранку його нагло і безцеремонно розбудив початковий мотив п’ятої Бетховена, що стояв в якості дзвінка на його мобільнику. Не розплющуючи очей Костя намацав на тумбочці трубку, потягнув її до вуха:
– Слухаю.
– Вставай лінивцю – слухавка прогугнявила голосом Ткачука. – На нас чекають великі справи.
– І Вам доброго ранку, Вікторе Вікторовичу – Костя відірвав трубку від вуха, підніс її до носа, роздер праве око, щоб подивитися котра година, і томно застогнав – ні фіга собі рань Господня! Повернув слухавку на початкову позицію, щоб почути від шефа:
– І не треба тут скиглити, менше б волочився по клубах та псував столичних дівчат… – а ось це він даремно, нікого Костя не псував, принаймні сьогодні у ліжку він був один. Про всяк випадок Костя помацав ліжко зліва від себе, ну точно ж один, а Ткачук продовжував бубоніти – то б і висипався, і раніше вставав. Хто рано встає, як говорять, тому і бонуси в конверті. – він реготнув. – А ось твій начальник не спить, і привалило нам щастя у вигляді замовлення. Такщо слухай сюди… – і він почав роздавати інструкції.
Замовленням у рідному для Кості виданні «Правдиві вечорниці» називали замовний матеріал. Але не крислату джинсу, якою зазвичай годувались невдахи-журналісти. Замовлення – річ значно тонша. Справжнє журналістське розслідування, де викривались правдиві корупційні історії, махінації, злочини. Щоправда, вони стосувались конкретної особи, конкурента замовника. При цьому сам замовник був нічим не краще від своєї жертви. Але це вже деталі, а в деталях, як любив казати Ткачук, криється чи то Бог, чи то диявол, в залежності від ситуації та розміру гонорару. В сухому залишку від замовлення вигравали всі: замовник топив конкурента, при цьому він був «не при ділах», Ткачук та журналіст мали собі на червону ікру, а «Правдиві вечорниці» вкотре засвідчували своє реноме «флагману вільної журналістики, єдиним та незмінним справжнім борцем з корупцією». Щоправда дехто подейкував, що «Вечорниці» не настільки правдиві, наскільки жовтаві, але ж то злі язики заздрісників, хто ж на них увагу звертати буде.
Почувши від шефа куди треба їхати, Костя знову застогнав – це ж навіть не у дідька на куличках, а у значно темнішому місці.
– Не ний. Знаю що далеко. Але