Один проти убивць. Сніжана Тимченко

другові про цю подію, Сандас мав малу надію, що Дейра через свого батька скаже королю. Але той одразу цього не запропонував і був в незрозумілому захваті. Його захоплювала грандіозність таємниці.

      Ввечері, коли вже стомлені Сандас і Дейра зустрілися в казармах, говорити серед всіх не стали. Дочекалися, поки всі поснуть, і нишком пішли в своє заповітне місце під дубами на березі річки.

      Там було тихо і затишно, а за старими валунами їх не було видно нікому. То було їхнє насиджене місце, казати про яке нікому не можна – так вони поклялися. Там був ліхтар, мотузяна драбина, казанок, кілька змайстрованих пасток, які вони ставили на кроликів та дику птицю. Було все для рибальства і кілька дрібниць, так звані трофеї: шкіряні піхви для кинджала, дуже коштовні (правда самого кинджалу не було), був ще шматок відбитого меча, який вони тримали в цих піхвах (ще й досі гострого, мов бритва).

      Історія цих знахідок розповідалася тепер, як захоплива пригода, хоча насправді все було банально. Після весняного лицарсько турніру, завжди залишався якийсь мотлох. От і піхви хтось загубив, але розповідь приправлена байкою, що їх загубив сам Літіріон, переможець весняного турніру, а шмат металу частина його знаменитого клинка. Ці історії переносили друзів у далеке майбутнє і допомагали Сандасу звикати до себе, як до людини.

      Стрибнули за валуни, хлопці запалили ліхтар, а Дейра дістав з-за пазухи шматок білого хліба, котрий йому давав батьківський закупник харчів. Кожен раз, як він був на міському базарі, він навідувався до академії, та передавав гостинця від мами. Ще було кілька груш та яблук. Друг переломив хліб та простяг другові з грушею, і тільки після того, як сік потік по підборіддю стали шепотітися:

      – Ну, то що ти надумав? – спитав Сандас.

      – Я думаю, треба сказати головному охоронцеві короля. Він хороший мужик, друг мого батька.

      – А може сказати твоєму батьку, а він сам вирішить, кому треба?

      – Ну, ще його сюди приплети. Він і так бурчить весь час, – ти повинен те, ти повинен се… Він скаже, що я брешу, ще й різок дасть. – Відповів синьоокий Дейра з повним ротом. – Послухай, це ж така нагода відзначитися самим.

      – Ми самі нічого не вдіємо. Проти нас вояки і принаймні один сержант гвардії.

      – Ми ж не будемо з ними битися, – самовпевнено іронізував Дейра, а Сандас не вірив такій легковажності друга. – Таку битву можна виграти словами. Головне, щоб з’ясувалося – це ми всіх врятували. Що ти так дивишся?