Після розгону, який за звичай дає полковник, настала пора роздавати почесті:
– Ну, а тепер ледацюги, – Захар і Голба шморгнули носом, – оголошую! Супроводжувати почет короля будуть Лорен і Сандас. Для цього після навчальної битви на мечах, вони прийдуть до мене, я розкажу їхні обов’язки. Всі решта ледацюг будуть тренуватися тут з подвійними зусиллями та навантаженнями.
Якісь ще слова тут були зайві. Полковник всіх розпустив, одягти для уроку боротьби спеціальні грузила на руки та важкі учбові обладунки.
Видалася вільна хвилинка, щоб ковтнути водички. Хлопці підбігли до колодязю, і Сандас пошепки сказав Дейрі:
– Треба поговорити. – Дейра кивнув, але зараз вони понапивалися води, злили один одному на потилиці і побігли до зброярні. Тільки Захар бухнувся на возі в сіно, трохи відлежатися.
– Гей, Захаре, побігли мерщій, бо й тут запізнимося, – канючив Голба.
– Поки я не відлежуся, нікуди не піду. Це проклятуще підземелля мене виснажило. Ти весь час вів мене не туди.
– Я? Та ти ж….
– Що я?! – запитав рудоволосий піднявши голову і іспитуючи поглянув на товариша, чи наважиться той щось сказати.
– Нічого, – буркнув Голба і побіг попереду всіх. Знав, що діла з Захаром, сьогодні не буде. Скільки його шмагатимуть, стільки він і буде думати, що полковник дурень.
У Захара і справді був славетний, багатий родовід. Батько його заробив особисту відзнаку, яка зображувалася на гербі самого короля, серед решти відзнак королівської гордості. Та батько Захарка давно помер, а виховувала його мати. Вона душу вклоняла синочкові, а він ріс дужим і впертим, але без клепки. Йому страшенно кортіло володіти відзнакою батька, просто щоб втирати всім носа.
Всі, крім Захара, бігли до зброярні.
– Слухай, Лорен, – на бігу запитав Дейра, – а як тобі вдалося першому і так швидко в підземеллі обернутися?
– А ніхто не казав, що не можна вибігати з лабіринту і заходити в інші ходи з зовні. Я зайшов через один вхід, вийшов через інший, обійшов пункти через решту входів і вийшов у потрібному місці.
– Ти диви, як просто. Чорт, а я й не здогадався.
– Так я з чотирьох років знаю лабіринт вздовж і впоперек.
Сандас, задумався: «А й справді. І якби він знав про таємний прохід, він би нікому не сказав. А якщо він посвячений? Та ні, не може бути. Навіщо посвячувати в таку таємницю хлопчика?»
Але наразі, хвилювало ще й інше. Вже в зброярні Дейра і Сандас схопили своє рихтування і вдягали його подалі від решти, потихеньку перемовляючись:
– Слухай друже, – бубнів Дейра, – в лабіринті, я був неправий. Вибачай.
Сандас, бачив як Дейрі не зручно і просто сказав:
– Забудемо.