Близько другої задзвонив телефон на столі. Поскрьобишев узяв слухавку і, не повернувши голови у бік Берії, сказав: «Приїхав».
Коли на порозі з’явилася фігура головного особистого охоронця Власика, всі, хто був у приймальні, схопилися на ноги і виструнчилися.
Власик окинув їх задоволеним поглядом, наче вітали його особисто, і відступив убік.
Сталін, у своїй традиційній солдатській шинелі, з’явився на порозі. Привітався, махнувши усім рукою. Пройшов у кабінет.
Стіни кабінету були у світлих дубових панелях. Сам вибирав і колір, і дерево. Дуб – справжнє російське дерево. Ніяких грузинських кипарисів, ніякої екзотики. Він давно вважав себе росіянином. А грузинам симпатизував, може, на якусь дещицю більше, ніж нелюбим євреям. Від дверей до великого письмового столу вела така ж, як у коридорі, червона килимова доріжка. Над столом – портрет Леніна. Так і має бути. Ленін поряд з ним. Ленін і Сталін – це майже одне ціле. Партія Леніна – Сталіна. Геній Леніна – Сталіна. Заповіти Леніна – Сталіна. «Сталін – це Ленін сьогодні», – сказав Барбюс. Шкода цього красномовного французика! Обіцяв зняти фільм про великого Сталіна, а помер від пневмонії. Не склалося. Застудився у дорогій йому Москві й помер у кремлівській лікарні. Кажуть, багато пив на відкритті Сьомого конгресу Комінтерну. Потім заснув на лавці просто неба, як звичайний московський п’яничка. Тож не склалося.
Мабуть, року до 35-го він ще переймався тим, що думають про СРСР на Заході…
Трохи далі від портрета Леніна – портрети Маркса й Енгельса, карти СРСР і світу. Біля письмового стола – менший столик-етажерка з кількома телефонами. Під стіною – шкіряний диван і дві шафи. Зліва від входу – великий довгий стіл для засідань, покритий зеленим сукном, оточений важкими стільцями. Зелені штори, які щільно запинали вікна, наповнювали кабінет тьмяним зеленуватим світлом.
Сталін зняв шинель й акуратно повісив у шафу. Кинув поглядом на стіл.
На столі лежала фотокопія сторінки з Повного зібрання руських літописів, виданого в 1904 році. Те, що він наказав знайти Власику. Добре працює Поскрьобишев, пунктуально. Чомусь завжди порівнював себе з Іваном Грозним. І жорстокість свою виправдовував жорстокістю Грозного. Вважав його першим справжнім творцем держави. Себе ж вважав рівним йому. Сів у крісло, підніс аркуш до очей:
«У результаті кримсько-татарського набігу 1571 року були розорені російські землі й спалена Москва. Іоанн за тиждень до того, як хан перейшов Оку, покинув військо й утік углиб країни – в Ростов. Переможець надіслав до нього насмішкувату грамоту:
«Палю й пустошу все. Я прийшов на тебе, місто твоє спалив, хотів вінця твого й голови; але ти не прийшов і проти нас не став, а ще похваляєшся, що московський государь! Були б у тобі сором і честь, так ти б прийшов проти нас і стояв».
Іван відповідав: «Якщо ти гніваєшся за Астрахань, то ми Астраханню