– І альбоми нехай поставлять на місце, – знову подав голос Гущенко.
Знову на хвильку запала тиша. Слідчий рвучко схопився зі стільця і наказовим тоном гаркнув:
– Громадянине Гущенко, ваші документи!
Гущенко дістав із кишені паспорт і повз простягнуту руку слідчого кинув на стіл. Той узяв паспорт, погортав і поклав до кишені. Сказав одному із «сірих»:
– Надіньте йому кайданки! Щоб менше патякав. І – в машину…
На руках у Гущенка клацнули браслети. Слідчий посміхнувся, глибше натягнув капелюха і першим пішов на вихід. За ним ішов Гущенко? в спину його підштовхував інший чоловік у капелюсі. Останній на хвилину затримався, щоб зачинити й опечатати двері.
Вони вийшли через чорний хід, у підворітті стояв чорний ЗІС із темними шторками на вікнах. Навколо автомобіля стрибали й верещали, радіючи теплій весні, голодні радянські соціалістичні горобці. Гущенка посадили посередині, між двома «сірими». Бібіков зайняв місце поряд із водієм. Коротко кинув:
– У Контору!
Загуркотів двигун. Машина виїхала з підворіття, в щілину між шторами Гущенко помітив, як продавчиня морозива провела чорний ЗІС зляканим поглядом. Автомобіль промчав по Сретенському бульвару, потім – по Різдвяному. Повз Тургенєвську бібліотеку, М’ясницькі ворота. Москвичі, які чекали на переходах зеленого сигналу світлофора, відводили очі від чорного автомобіля із запнутими шторами. Водій вів авто на Луб’янку. Вони зробили коло площею, проїхали через високі ворота, що наче самі відчинилися і позаду – зачинилися.
– Виходьте, – гаркнув, повернувши голову, слідчий. Кинув допитливим поглядом на затриманого. Зазвичай за цими воротами зникала пиха у найзатятіших – воєначальників, дипломатів, які погрожували дзвінками до Литвинова чи до самого Сталіна. Тут вони, врешті, починали розуміти, що ніяких дзвінків уже не буде. Але цей художник поводився напрочуд спокійно.
Слідчий Бібіков показав посвідчення охоронцеві на вході. Той кивнув.
Прізвище Гущенка охоронець старанно записав у великий журнал і лише після цього дозволив пройти.
Вони спустилися крутими сходами під землю на один поверх. Молодик відкрив ключем кабінет без таблички з одним лише номером, кивнув Гущенкові на прикручений до підлоги табурет: сідайте. У кабінеті стояв обшарпаний стіл, два стільці, табурет і металева шафа-сейф. Вікна не було. Під стелею, у простому білому плафоні, яскрава лампочка на сто свічок.
Через те, що кабінет знаходився у підвалі, стіни, здавалося, дихали холодом. На столі – жодного папірця. На стіні червоний плакат: рука з мечем відтинає чиюсь потворну лапу. Напис: «НКВД – неустрашимый страж революции, карающий меч пролетариата!»
Один із сірих молодиків зник, другий сів на стілець позаду Гущенка. У Гущенка за час поїздки руки зовсім заніміли