© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2016
«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.
Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.
Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.
Передмова
Я пишу роман… блукаю серед спогадів своїх та чужих, долями близьких і далеких мені людей, гортаю сторінки не списаного паперу, а людських життів, що про них хочу написати, – бо це сторінки історії моєї країни.
Пишу роман… намагаюся зрозуміти, за чим так болить серце, чим у сьогоднішній день узиває час такої кричущої бідності, коли єдиною розрадою стало щире спілкування. Мені хочеться знов і знов викликати в своїй пам’яті сучасників, чиї спогади стали моїми. На жаль, тих спогадів уже ніхто, крім мене, не напише. Я шукаю того головного, на чому тримається надія.
У моїх руках – щоденник мого вітчима, і в ньому заповіт: «Мої нотатки в майбутнє – для тих, хто житиме близько 2000 року й пізніше». А ще: «Ці нотатки мають належати тому, хто успадкував моє прізвище».
Цього щоденника я перечитувала не раз; його сторінки списані таким дрібним, але чітким почерком, який свідчить про ощадливість, бо майже все його життя папір був дефіцитним. А може, це ще й риса характеру. Я вчитуюся в кожний з рядків, а за ними стоять вітчимові й не викладені ще на папері мої спогади. Його звернення до тих, хто житиме в двадцять першому сторіччі, бентежить і хвилює мене. Хто дізнається про ці спогади, що лежать десь між цінних паперів? Я прошу дозволу в його рідних надрукувати їх. А у відповідь чую:
– Це ж про нашу сім’ю, і написано таким суржиком.
– А ви читали ці спогади?
– Ні.
Що ж мені з ними робити – з цими аркушиками, на яких – ціле життя? І записав його не історик і не літератор. Те життя годі переказати – у нього можна повірити тільки тоді, коли вчитуєшся в кожне слово. Так, воно справді було – те життя.
Роки втиснено в рядки… В одному рядку – кілька років. Це доля моєї країни. І в цьому стислому викладі – обов’язок, терпіння, працьовитість і любов. Вітчим бачить людей не в масі, а вирізняє кожну індивідуальність, наділяє своїм сприйняттям кожну особу. Він крізь роки проніс людяність до тих, що її мали, і презирство до негідників.
Я блукаю серед спогадів, які написала чужа людина, і пам’ятаю все, що було не зі мною. Я переписую ці сторінки, зберігаючи подекуди нелітературні словосполуки; читач їх неодмінно зрозуміє, бо історія народу – це не тільки події, вчинки, факти, а й мова, якою люди говорили. І роблю я це тому, що спогади написав не письменник, який зрозумів епоху й заглибився в чужі страждання, наче в свої, а людина, з якої виливався у світ той подвиг, пережитий, вистражданий і сповнений гідності. І ця гідність була неодмінною умовою життя тої людини. Я не пишу її прізвища: такі спогади могли написати тисячі моїх краян.
Бажання мого вітчима, щоб у майбутньому хоч хтось заглянув в історію життя звичайної родини, не дає мені спокою. А скільки разів він називав мене дочкою! Скільки разів його поради рятували мене від розпачу, давали силу й надію! І що довше я читаю ті спогади, то більше впевнююся: вони не можуть належати одній родині, бо давно належать історії.
Я пишу роман… і вперше задумуюся, чи можна це назвати романом. Роман – це щось для читання. А переді мною лежить листування звичайної людини з державними органами. Цей лист і повідомлення справжні, на них справжні прізвища, дати й реєстраційні номери. Це документи, а в них – доля однієї сім’ї… Трьох людей.
В Прокуратуру Союза ССР
от гр. Лесовой Марии Ивановны,
прожив. в пос. Ирпень
по ул. Ленинградская, 2б
Прошу пересмотреть дело моего мужа Лесового Зиновия Корнеевича, родив. в 1902 году в селе Сокирищах Черниговской обл. Сребрянского р-на и арестованного в 1937 году в первых числах ноября в гор. Киеве в Голосиеве в профессорском корпусе Сельхозинститута.
Прошу сообщить о его судьбе, т. к. с момента ареста никаких сведений о нем не имею.
Мой муж