– Слухаюсь, пане лейтенант!
– Одному Господу відомо, чому робити це мусимо саме ми! Але в цьому шарварку…
– Я йду добровільно, – вихопився Штайнбреннер.
– Гаразд.
Обличчя Рае залишилося непорушним. Немов на ходулях, він подибав прочищеною стежкою до хати.
«Пішов до своєї печі, – подумав Мюкке. – Ганчірка! Що ж тут такого – розстріляти кількох партизанів! Наче вони не розстрілюють наших товаришів сотнями!»
– Якщо росіян приведуть вчасно, хай вони заразом викопають могилу і для Райке, – сказав Штайнбреннер. – Нам не доведеться місити грязюку. Ви як гадаєте, пане фельдфебель?
– Про мене!
На душі в Мюкке було гидко. «Теж мені вчитель знайшовся, – думав він. – Худющий, довготелесий, просто жердина в рогових окулярах. Ще з минулої війни лейтенант! Жодного просування по службі. Хоробрий? Гаразд! А хто не був хоробрим? Немає в нього фюрерського гарту!»
– Якої ви думки про Рае? – запитав він Штайнбреннера.
Той здивовано поглянув на нього:
– Адже він наш ротний командир, чи не так?
– Звичайно. А взагалі?
– Взагалі? Що – взагалі?
– Нічого, – невдоволено буркнув Мюкке.
– Глибше не треба? – запитав найстаріший із росіян, йому було років сімдесят, він мав брудну білу бороду, сині-сині очі, розмовляв ламаною німецькою мовою.
– Заткни пельку і чекай, доки тебе спитають, – гримнув Штайнбреннер. Він помітно повеселішав, його очі стежили за жінкою, що була серед партизанів. Вона була молода й здорова.
– Треба глибше, – сказав Гребер. Разом із Штайнбреннером та Зауером він наглядав за полоненими.
– Для нас? – поцікавився росіянин.
Штайнбреннер спритно підскочив до нього й навідліг сильно вдарив по обличчю.
– Я ж тобі, діду, вже казав, щоб ти заткнув пельку. По-твоєму, тут що, базар? – І всміхнувся. Його обличчя не виражало гніву; на ньому проступало скоріше задоволення, з яким хлопчик відриває мухам лапи.
– Ні, це могила не для вас, – промовив Гребер.
Росіянин не поворухнувся. Він стояв і дивився на Штайнбреннера. Той уп’явся поглядом у нього. Раптом Штайнбреннер перемінився на обличчі. Він увесь внутрішньо напружився, мабуть, гадаючи, що росіянин неодмінно кинеться на нього, і чекав лише першого поруху. Що ж, він пристрелить його відразу. Не велика біда! Старого все одно чекає смерть, і ніхто не доскіпуватиметься, чи він убив його захищаючись, а чи просто знічев’я. Проте для самого Штайнбреннера це було не однаково. Гребер не міг збагнути, чи Штайнбреннер навмисне дратує росіянина лише заради спортивного інтересу, аби той на мить утратив самоконтроль, чи в нього ще залишився той своєрідний педантизм, з яким людина, навіть убиваючи іншу людину, намагається виправдати себе у власних очах. Трапляється і те, й друге. А інколи те й друге одночасно. Гребер спостерігав це не раз.
Росіянин