Вони змушені були чекати до ночі. Польові жандарми ще двічі перевіряли їх. Поранені прибували й прибували. З кожною новою групою відпускники нервували все більше. Вони боялися, що їх тут залишать. Нарешті, після півночі, сформували поїзд. Похолодало, небо всіяли великі зорі. Кожен їх ненавидів; вони провіщали добру погоду для літаків. Природа сама по собі для них уже давно не означала нічого іншого, крім поняття, пов’язаного з війною. Захист або загроза.
Почали вантажити поранених. Трьох одразу ж винесли назад. Вони були мертві. Ноші залишилися на платформі. На мертвих ковдр не було. Ніде ані вогника.
Потім настала черга поранених, які могли рухатись, їх перевіряли прискіпливо. «З ними ми не пройдемо, – думав Гребер. – Їх надто багато. Поїзд переповнений». Він похмуро вдивлявся в ніч. Серце калатало. Десь над головою гули літаки. Він знав, що це німецькі, але однаково боявся. Він боявся тут куди більше, ніж на фронті.
– Відпускники! – почулося нарешті.
Група кинулася до поїзда. Знову з’явилася польова поліція. Пополудні, під час останньої перевірки, кожен одержав талон, який тепер повинен був здати. Вони полізли у вагон. Там уже сиділо кілька поранених. Відпускники товпилися й штовхались. Пролунала команда. Усі мусили вилізти й вишикуватись. Тоді їх повели до сусіднього вагона, в який також уже пробралися поранені. Оголосили посадку. Гребер знайшов місце посередині. Він не хотів сідати коло вікна. Він знав, що можуть накоїти осколки.
Поїзд стояв. У купе було темно. Усі чекали. На платформі все стихло, але поїзд не рухався. З’явилося двоє польових жандармів, що вели посередині якогось солдата. Вагон поминула група росіян, які несли ящики з боєприпасами. Потім, голосно розмовляючи, пройшло кілька есесівців. А поїзд усе ще не рушав. Поранені почали лаятись. Вони мали на це право. Тепер із ними вже ніхто не міг нічого вчинити.
Гребер прихилився головою до стінки. Він хотів заснути й прокинутися тоді, коли поїзд уже їхатиме, але це йому не вдалося. Він прислухався до кожного звуку. Бачив у темряві очі супутників. Слабке світло, відбиваючись від снігу, проникало у вікно й блищало в їхніх очах. Але його було замало, щоб розгледіти обличчя. Лише очі. Купе сповнював морок і неспокійні очі, а серед них мертво біліли пов’язки.
Поїзд рушив і одразу ж знову став. Пролунали вигуки. Перегодом грюкнули двері. На платформу винесли двоє нош. «Двома мертвими більше. Двома місцями більше для живих, – подумав Гребер. – Коли б тільки в останню мить не прибули нові поранені й нам не довелось забиратися геть!» Усі думали про те саме.
Поїзд знову смикнувся. За вікном повільно попливла платформа. Польові жандарми, полонені, есесівці, штабелі ящиків. І раптом зору відкрилася рівнина. Усі подалися вперед. Вони ще не йняли віри. А що, коли поїзд знов зупиниться? Але він котився, котився, і поступово судорожне посмикування перетворилося на ритмічний рух. З’явилися танки й гармати. Солдати, що проводжали очима поїзд. Гребер відчув себе враз