Незабаром відбулося й знайомство Єлизавети з майбутнім чоловіком, Михайлом Амосовим. Йому минуло 25 років і, як згодом написав про нього син, він був з «претензіями на інтелігентність».
Тогочасне Ольхове – доволі велике село – двісті будинків, центр волості. Головна вулиця простягнулася на три кілометри, але бруківки не було і багнюка восени та весною була непролазною, а влітку – пилюка. На найвіддаленішому кінці села стояла двоповерхова школа, на протилежному – кілометрів через два – знаходився дім сім’ї Амосових. Пізніше він згадував: «Село Ольхове за «непу» я пам’ятаю чудово. Бабуся розповідала, що так само було й за царя. Жили бідно. Корова, кінь, пара овець, кури. Посіви – 3–4 гектари. Багатодітні бідували: хліба ніколи не було вдосталь, часто – з домішками картоплі. М’ясо лише на свята і в жнива. Молока обмаль. Найбідніші вдягалися в домоткане. Проте личаки носили тільки на косовицю і до лісу – вже панувала певна культура поведінки. Сільський кооператив з маслобійнею і «крамничкою» – місце для спілкування. Щоправда, існувала ще й хата-читальня, одночасно клуб. Кіно почали привозити в 1924 році. Урізноманітнювали життя храмові свята. Політичних пристрастей не пам’ятаю. За часів непу селяни лояльно ставилися до влади».
Амосови не були багатими, але жили порівняно добре: дім міцний, під металевим дахом, мали навіть «зимовий будиночок» – велику кухню з двома маленькими світлицями і «літній будинок» – за міським типом: кухня і три кімнати. До будинку, через сіни, прилягав хлів з великим cіновалом. На ділянці був город і сад з яблунями, малиною і смородиною. У дворі – свій власний колодязь, над яким височів журавель. Як пригадував потім М. М. Амосов, це «загалом нормальне господарство, називалося середняцьким».
Щонайменше два покоління Амосових, перед Михайлом Амосовим, були напівселянами-напівробітниками. Згідно з сімейними розповідями, хтось із пращурів викупив себе в пана; влітку вони займалися господарством, а взимку глава родини зі старшими синами їхав працювати на завод, що займався виробництвом залізних виробів. Батько – майстром, сини – простими робітниками. Збереглася чавунна плита на могилі батька: «Майстрові Амосову Івану». Зрештою, сини швидко розлетілися з батьківського дому, після чого дід їздив на завод уже сам.
Крім діда з бабою, в сім’ї було троє синів і три доньки. Усе було б добре, але чоловіча половина родини мала дві пристрасті – коні та спиртне. Мати Миколи довгий час боялася, що це може виявитися спадковим, і переживала за сина.
Азартна любов до коней згасла зі смертю діда, а схильність до горілки таки перейшла до його дітей та онуків; мабуть, тільки Микола й був позбавлений цього.
Дід Амосова з батьківського боку – «чудова людина найдобрішої душі… аби лиш не пив. Але й п’яним він був добрий, бувало, на свята всіх запрошував випити, коней міняв. Усі цигани його знали.