«Чого він сердиться на мене, – подумав я, – адже я і в мислях не ношу супроти нього чогось лихого?»
І здалося мені раптом, що регент чимось нагадує моїх колишніх співподорожан-здирців. Я з'ясував: люди не такі й різноманітні, як здається, є їх кілька різновидів, які, змішуючись і перехрещуючись, всечасно повторюються в різних обличчях. Множинність таких облич і створює облудне переконання, що в житті нічого не повторюється. Я ж виразно відчував: оцей регент, як і мої колишні співподорожани, супротивні природі моїй. Кожен може помітити цей дивний житейський закон, і не відкриваю я тут чогось незвіданого. Таких супротилежних природі своїй я впізнаю віддалік, і вони пізнають мене. Натурі, очевидно, таке різновиддя бажане: все в ній ділиться на два світи. Вони довкола нас, як і сама матінка-природа, вони і у нас. Позичаємо їх із великого світу, оці виняткові супротилежності, і вони зчаста рухають діями нашими й почуттям. Живучи в малому світику, людина не завжди добачає цей закон, бо мимовільно оточує себе людьми собі сприйнятливими, але коли її викидає у широкий світ – цього годі не помітити. Хто хоче переконатися, що я правду віщаю, хай позбудеться даху над головою, тоді, читальнику, й уздриш оголений світ.
Коли єпископ пішов, регент наблизився до мене.
– Маєш нагоду віддячити ще раз своєму благодійнику, – він тицьнув пальцем собі в груди.
Я з жахом згадав недавнє відвідування шинку, і, певне, щось незвичайне відбилося на моєму обличчі, бо регент знову криво всміхнувся.
– Запишався?
– Та боже борони, – поспішив я заперечити. – У мене голо в кишенях, самі знаєте. Дістану платню, віддам вам половину, лишу собі тільки на хліб… – я говорив уривано, навіть із відчаєм. – А зараз, самі знаєте…
– Дивись мені, пико! – регент підніс мені до носа досить важкого кулака й промовисто похитав ним. – Ловлю тебе на слові. Спробуєш крутити – в мене розплата коротка.
Я помітив: нас тільки вдвох залишилося на хорах, всі інші розійшлися.
– Розплата в мене коротка! – повторив регент. З тугою зиркнув на стіну навпроти. Там був намальований Микола. Чорноокий і незворушний, він чимось нагадував мого супровідника – Страха.
«Коли можеш мені чимось дорікнути, – сказав я йому подумки, – дорікай! Я прийшов у цей світ такий, як є. Може, в тому перший мій гандж? І досі не знаю, чи добре це чи зле».
– Чого мовчиш? – спитав регент.
– Бо все сказав, – відповів я. – Так дивно ставитесь ви до мене…
Я допустився сміливості. А оскільки це сталося, зирнув співрозмовнику у вічі. Той нічого не відповів, лише криво всміхнувся, як робив це сьогодні не раз, і пішов од мене, звільна помахуючи руками. Я безсило присів на ослінець і знову подивився в темні Миколині очі.
«Отакий я, як бачиш. Нікчемний і ніякий, безсилий і за себе постояти – але живий я чоловік. Одне тільки непокоїть мене: чи є глузд в усіх тих нещастях, які людина переживає, йдучи дорогою життя?»
Микола мовчки й незворушно дивився на мене.
Я подумав