– Агей! – гукнув хтось, – пане господарю, чи не дозволите приєднатися до вас?
Я розплющився, очі мої на хвилю осліпли від темряви – була вже ніч.
– А хто будете? – спитав сторожко Рона.
– Подорожні, пане господарю.
Якісь люди почали наближатися до возів, і я ледве власного язика не ковтнув: переді мною стояли мої здирці-співподорожани, Семен та Іван.
– Пане Роно! – гукнув я щосили, торкаючись пальцем грудей одного із них. – Це злодії, грабівники, женіть їх геть!
– Я нікого не жену геть, – спокійно сказав Іван Рона. – Хочуть, хай ідуть з нами. Я везу залізо!
З притиском сказав оте «залізо», аж мої здирці перезирнулися.
– Чи не жовте, пане господарю? – запитав Семен.
– Чорне, – безпристрасно відповів Рона. Я не відпускав пальця від грудей мого ворога і продовжував переконувати купця.
– Пане Роно, ці люди ограбували мене; їх у Поповій Горі батожили. Женіть їх, пане господарю, я вас прошу!
Іван Рона мав незворушне обличчя. Обійшов воза, почіпав колесо, підмазав його з мазниці і припнув ряднину, якою прикривався крам.
– Але ж, пане Роно, – не вгавав я, – невже спокійно їхатимете із злодіями?
– Нас п'ятеро, а їх двоє, – сказав Іван Рона, – чого мені їх боятися?
Був такий спокійний, що мені в серці закололо. Я дужче впер пальця в груди Семена і хотів ще щось сказати, коли ж помітив, що палець мій провалюється. Відсмикнув руку, а мої вороги розреготалися. Тоді я ткнув у груди найближчого до мене кулаком. Кулак вільно пройшов крізь тіло і провис з другого боку. Я злякався: а що, коли вони, мої вороги, і справді не існують? А що, як це тільки мана, що водить мною, а я ще не отямився від того удару по плечі?
Мене зморозило. Зирнув у небо – там танцювали якісь люди. Гойдалося, наче марево, біле полотно дороги, а по ньому вигецували червоні постаті. Червоні плями стрибали перед моїми очима; завиті в голубі сувої дівчата крутилися, поблискуючи оголеними ногами. Я замружився від сорому. Велетенська хвиля плеснула на мене і забила рота травою. Я виплюнув її, гірко мені стало.
– Але ж, пане Роно, не можна потурати злочинцям, – сказав я.
– Хто там оббере, де злочинець, а де ні, – спокійно заперечив Рона. – Ти кажеш, що вони злочинці, а вони – що ти.
– Злочинець таки він, – сказали, не вагаючись, мої здирці.
Я заплакав. Сльози котились на землю і спалювали свіжі парості трави.
– Не вчинив нікому лиха! – мовив надуміру голосно.
– Це ми не вчинили нікому лиха, – в один голос відгукнулися мої вороги. – А через цього припутня ледве життя не позбулись. Завдяки йому нас бито й вигнано як злочинців.
«А що, – подумав я, – коли вони не винуваті, а таки я?» Це була страшна в своїй безглуздості думка, але не міг я її викинути з голови.
– Зараз