Я дуже люблю свою роботу. Ця маленька книгарня саме те місце, де б я, напевне, хотіла працювати завжди. Тут тільки книги, немає контурних карт, навчальних зошитів, відповідей на завдання та всіх інших супутніх дрібниць… Але як би сильно я не була захоплена своєю роботою, цей понеділок буде тягтися безкінечно, тому що я з нетерпінням чекаю закінчення робочого дня. Можливо я все ж таки наважуся надіслати Сашкові повідомлення. Як повільно спливають хвилини, ще й майже немає покупців. Кожного відкриття дверей я чекаю з нетерпінням, сподіваючись, що це швидше наблизить мене до кінця робочого дня.
Мої думки весь час повертаються до тих зелених очей і прогулянки під дощем, який навіть почав мені подобатися. Чому коли наказуєш собі про щось не думати, думаєш саме про це..? Коли виганяла думки про вчорашній день з голови, вони наполегливіше туди лізли. Я пообіцяла собі, ні на що розраховувати, і не сподіватися. Але це важко, коли чаклунські зелені очі наче переслідують усюди. І ще музика… чому сьогодні Андрій обрав романтичні рок композиції?
Ні! Це не дає мені спокою. Треба написати повідомлення, хоч щось про вчорашею зустріч і буде те, що буде. Лишилося повернути свій телефон… Я не буду чекати вечора. Людей мало. Я в обідню перерву збігаю в ту кав’ярню. Не так це і далеко. Сподіваюся мій телефон там.
– Андрій, ти не проти, якщо я вийду на обід? Мені потрібна година. – запитала я менеджера.
– Добре. Людей сьогодні мало. Я сам впораюсь. – відповів він.
– Дякую.
Десь в глибині душі я сподівалася, що станеться диво, і зеленоокий джентльмен прийде до мене на роботу, щоб побажати доброго ранку…. чи дня… просто прийде. Що ж не все, про що пишуть в романах про кохання правда… дива не сталося – ніхто не прийшов. Треба самій щось робити! Чому я про це знову і знову думаю?
Знову дощ. Всі з парасольками і лише я вирішила, що буду швидше ніж дощ. З магазину я вилетіла як очманіла, тому що години часу мені може й не вистачити, якщо не бігти. Дивлячись не перед собою, а під ноги, щоб дощ не падав на обличчя я дуже боляче об щось вдарилась. Вірніше я на щось налетіла, а потім сіла в калюжу.
– АЙ! Чудово! – Це ж треба таке… Телефон почекає до вечора…. Якщо я врізалась в людину, то нехай це буде Диво з зеленими очима.
– Дівчино, що ж Ви не дивитесь куди йдете?! Так і вбитись недовго, а ще й когось прибити можете так. – сказав чоловічий голос і я побачила руку, яку мені подали… але дива не сталося, життя це не книга і чудовий принц не з’явиться, хоча обличчя хлопця мені знайоме.
– Вибачте.
– Стривайте! Ви Ольга? – засяяв він.
– Так. – здивувалася я.
– Мене звуть Сергій. Я приніс Вам Ваш телефон. – посміхаючись хлопець дістав з кишені пакет… Це ж треба… яким це дивом?
– Дякую! Але як..? Звідки він у Вас?
– Я адміністратор у кав’ярні. Ви вчора забули в нас телефон. А сьогодні зранку нам подзвонили