У Львові ніхто на тебе не тисне, не підганяє, не нав’язується. Це настільки приємно, що мені здалося ніби я у якійсь затишній бібліотеці. Деколи я дивилася у вікно, та замовляла чай або каву. Навіть не знаю скільки пройшло часу. Єдине на що я звертала увагу, це музика, яка мені дуже подобалася: підбірка хітів 75-80х років, та пісні сучасних українських виконавців, майстерно міксовані вмілим звукорежисером.
3
Книга та музика викликали в мете такі бурхливі емоції, що місцями я плакала або посміхалася. Нещасне кохання, яке от-от стане самим щасливим у житті героїв… Їм треба просто сказати про свої почуття, зустрітися і сказати. Тоді вони будуть щасливі разом і «нехай весь світ зачекає». Ще одна сторінка і….
– Щоб йому! – в мене вирвалося вголос. Це просто жах! Відкритий фінал! Я ненавиджу відкриті фінали! Тепер я буду як очманіла ходити декілька днів і думати чим все могло закінчитися! А ще лунає «Love Harts» Nazareth… Мммм серце зараз просто вирветься з грудей! Наскільки ж це несправедливо, таке кохання, така пісня і три крапки…. Я зовсім забула де я. Треба тихенько підняти голову и переконатися, що ніхто на мене не витріщається через це «щоб йому».
Я навіть не встигла повністю підняти голову, як побачила на столі руки. Чоловічі… дуже добре доглянуті. На лівій руці годинник дещо виглядає з під світло сірого рукава. Я не розбираюсь в годинниках (я їх не ношу), але цей виглядає дорого.
Моє обличчя в один момент стало червоним. Зі мною за одним столом сидить чоловік, і невідомо як давно, а я тільки що голосно крикнула і ще я тупо розглядаю його руки. Треба хоч подивитися хто це… є якась надія на те, що це хтось знайомий.
Ні це точно не знайомий. Боже, які очі!!! Зелені, зелені. Він сидить просто навпроти мене та посміхається. Не можу сказати, що красень, але в цих очах точно є щось чаклунське. В голові одразу лунає «так дивляться на мене, що цілий світ навколо ніжно зелений» з пісні Океану Ельзи[1]. Здається, що від подиву в мене відкрився рот. Жах! Напевне моє обличчя по кольору схоже на помідор.
– Привіт. – сказав незнайомець – Завжди кричите на сусідів?
– Яких сусідів? – я навіть не відповіла привіт, де ж моя ввічливість.
– Наприклад на мене. – посмішка ще більша! Він наді мною сміється. Цікаво давно він тут сидить.
– Я не знала що Ви тут сидите. Вибачте. – дивитися в очі було соромно, тому довелося розглядати кристалик цукру на столі.
– Дивно… я ж спитав, чи можна мені тут присісти, адже всі місця у моїй улюбленій кав’ярні були зайняті, Ви відповіли «авжеж». – весело сказав зеленоокий сусід, а я навіть не пам’ятаю цього.
– А давно Ви мене про це спитали? – обережно запитала я.
– Напевно хвилин 40 тому. – мій сусід схилив голову на бік та зацікавлено почав розглядати мою книгу. – Ви були дуже зайняті читанням, тому я більше до Вас не звертався. Наскільки розумію, роман скінчився? – додав він посміхаючись.
– Так. –