Кафе невимушено заповнювали мелодійні «імпортні» хіти, що пробуджували в Лисиці романтичні нотки. Кілька великих плазм беззвучно показували National Geographic. За рештою столиків бесідували кілька пар і одна галаслива компанія. Та цього Лисиця теж не бачив. Коли зайшов, поглядом, звісно, ковзнув по всьому. Але зараз очі бачили тільки Олену – наймагнітніший об’єкт з усіх наймагнітніших. І він притягував неймовірно.
Олена й справді чарівна. Під сукнею – шикарна фігура. Якісний макіяж робив обличчя шедевром з-під руки всесвітньо відомого майстра. Уся – ніби вирізьблена зі шматка дорогого мармуру. Але не холодна, як можна очікувати. Хоч і з мармуру. А шалено жагуча…
Лисицю внутрішньо рвало й тіпало. Вхопив те тіпання за горло. Обома руками. Однак воно й не думало ні заспокоюватись, ні задихатися. Йому взагалі байдуже. Воно є. І з цим нічого не вдієш. Та інакше й бути не могло. Поряд із такою богинею.
– Не дивіться так, – попросила дівчина, – не знаю, куди очі діти. – Наче шукала піч, щоб поколупати. – Крізь землю провалюватися я ще не навчилася. А хочеться.
– Не можу, – вичавив із себе Лисиця. – Але ви самі винні. Не можна ж бути такою…
– Якою?
– Убивчо красивою.
– Не обманюйте.
– Чесно. Я всі слова позабував. Оці два вишкрябав із засіка. Але серце…
– А що «серце»?
– Хоче заховатися.
– Чому?
– Боїться осліпнути. А в нього ж роботи ще…
– Тоді я піду… вмиюся.
– Це нічого не змінить.
– Чому?
– Механізми запущено. І їх не спинити.
– Я зараз запла́чу.
– Чому?
– Через мене ж такі катаклізми.
– Вони приємні. Хоч і руйнівні. І це не можна пояснити.
– Можна. Але я розумію й так.
– Не все. Усього я й сам не розумію.
– Та й не треба. Ми ж люди. Діти Божі. А не «об’єкти досліджень».
Принесли морозиво. Уважніше глянув на офіціантку. Нічогенька! Може бути!
Дівчина виставила принесене на стіл і пішла. Богдан хотів провести її поглядом. На автоматі. Уже почав повертатися. Але… вчасно зупинився. «Попалишся»!
Почали непоквапом смакувати.
– Правильно ви сказали, – серйозно мовив Лисиця, проковтнувши холодну насолоду. – Справді. «Діти Божі». Тобто – родичі Його. Але часто забуваємо про це. Дякую, що нагадали.
– Такі гроші не ходять.
– А які? – піднялися брови в Богдана. Такого він не очікував. – Згоден на все. – Розслабився. – Крім прогулянки на Венеру. Закачуюсь.
– Це дуже далеко, – замріялась Олена.
– Тоді кажіть, – застиг в очікуванні професор.
– До нас тут цирк мандрівний приїхав, – почала невпевнено. – Я б хотіла сходити. У «Космосі»[63] була сто разів. А цей – закордонний. Кажуть, програма цікава.
– З величезною радістю. Назвіть тільки день. Коли будете