щойно з останньою людиною, тобто вони – герострати. Або, якщо хочете, активні герострати, на відміну від пасивних, тих, що вірять у Бога, бож герострати і ті, і другі, оскільки в обох спільна ціль – вічно існувати. Ви подивіться лише, що навколо робиться, всі жахи, безглуздя, звірства! Це не тому, ніби люди стали гіршими, ніж колись, люди не змінилися, вони ані погіршали, ані поліпшали, а тому, що наше століття – століття геростратів, які, втративши віру в Бога, однак не втративши гону до вічности, побачили перед собою тільки одне поле діяльности – серед людей. Раніше багато геростратів вірило в Бога, і тому їх геростратизм менше впадав у око, а тепер, хоч подекуди трапляються й такі, які намагаються вдавати, що вірять, забезпечуючи собі нишком вічність серед людей першим-ліпшим способом, – тепер усі збилися в одну площину – в свідомість, яка умре з останною людиною. Способів багато, вибір великий, а людське життя без продовження його в Бога надто коротке. Отож поспішай, дій. Бо що таке зрештою геростратизм? Вічність за всяку ціну, і все. Якби Герострат дійшов переконання, що йому є біля Бога чи богів, – однина чи множина – річ несуттєва, – безсмертя, він, звичайно, не потребував би палити храм. Тільки в богів він не вірив, і вічність для нього поза людьми це існувала, а він хотів вічности, як цього хоче все смертне, та іде й належачи до досить тямковитих, здавав справу, чого він хоче. Він навіть не успадкував злочинних нахилів, це видно з одного його вчинку. Ймовірно, він належав до досить розвинених і навіть начитаних людей свого часу, бож усвідомлював, що він робить, визнавався більш-менш на усіх тодішніх філософічних системах, – усі ж вічно товклися на агорі й просторікували з ранку до вечора, і особисто знати всіх найславетніших філософів-сучасників не становило великої події. Але оскільки він вірив у вічність у свідомості людей, а в нього, як на лихо, попри тямкозитість, а на цьому далеко не в’їдеш, ніяких талантів не виявилося, аби створити щось, що лишило б по ньому згадку і цим самим забезпечило б йому людську вічність, то він, збагнувши свою повну немічність, побачив перед собою лише можливість злочину, і то по змозі великого, щоб легко не забули. Знищити храм, який славився на весь античний світ, такий вчинок швидко не вивіюється з пам’яті. Злі язики запевняють навіть, ніби перед тим, як палити храм, Герострат влаштував для приятелів бенкет, – що Герострат належав до снобів, а не до пролетарів тодішнього світу, поза сумнівом, бо раб обмежився б хіба що тільки біологічною вічністю, а щоб домізкуватися до вічности в людській свідомості, треба диспонувати бодай невеликим маєтком, який дозволяв би байдики бити, – і оплакував долю храму (позерство квітло тоді, так само, як і тепер), бо якщо вірити очевидцям, такої краси, як Цей храм, не знали не тільки в Ефесі чи всій Греції, айв «Усьому античному світі, а Герострат цінував красу, оскільки її тоді всі цінували, і він не відставав від інших. Та краса красою, а власне безсмертя, хоч і не абсолютне, бож лише серед людей, виявилося йому дорожчим, і тому, наплакавшися вдосталь і кинувши приятелям
