Посол Урус-шайтана. Володимир Малик. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Володимир Малик
Издательство: Стрельбицький Дмитрий Майєвич
Серия: Таємний посол
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 0
isbn:
Скачать книгу
до вітряка, на бігу витягаючи шаблі.

      Дівочий зойк прорізав вечірню тишу. Арсен вирвав з піхов шаблю – став на дверях. Незважаючи на густі сутінки, він упізнав в одному з тих, що бігли до вітряка, Чорнобая.

      То ось чиїх рук ця ганебна справа! Колишній служака Дорошенка, втративши господаря, що змушений був здатися на милість царя і гетьмана Самойловича, тепер став справжнім розбійником!

      – Зупиніться! – крикнув Арсен. – Якщо ви приїхали по дівчат, то я вам кажу – не вийде! Не візьмете! Я не дозволю торгувати цими нещасними! Хіба що переступите через мій труп!

      – І переступимо! – вигукнув Чорнобай і теж вирвав блискучу шаблю.

      «Гм, я один, а їх троє, – подумав Арсен, відбиваючи перший випад Чорнобая. – Зовсім кепсько… Та якщо доля допоможе мені подолати Чорнобая, пахолки самі дременуть звідси!»

      Він стояв на східцях на голову вище за супротивника. Дзвякіт і скрегіт шабель відлунювалися в тихому морозному лісі. Міцна і вправна рука влучно відбивала короткі, але небезпечні випади Чорнобая. За спиною чулися перелякані вигуки і плач дівчат.

      Під натиском Звенигори Чорнобай трохи відступив. Його хиже обличчя з тонким довгим носом і закушеною губою застигло від напруження і здавалося схожим на маску, з грудей іноді виривався натужний хрип. Чорнобай, видно, збагнув, що перед ним дуже вправний боєць, і йому враз стало душно. Лівою рукою рвонув комір кунтуша.

      – Жарко стало, Чорнобаю? Зачекай, стане ще й холодно, – глузливо промовив Арсен, знаючи, як то насмішка вибиває супротивника з рівноваги.

      – Ти знаєш, як мене звати? – скрикнув вражений Чорнобай.

      – А чому б ні? Такого значного козака та не знати! Запорожці пам'ятають, як ти приїздив у Січ від Дорошенка. Жаль, що не знесли тоді тобі голови, – не торгував би тепер нашими дівчатами!..

      Обличчя Чорнобая перекосилося, смертельно зблідло.

      – Хлопці! – прохрипів він.

      Щось просвистіло в повітрі. Арсен не встиг відхилитись, – і туга петля здавила горло. Він хотів рубонути по аркану шаблею, але сильний поштовх звалив його на землю. Пахолки вирвали з руки шаблю, наставили пістолі. Позаду почувся жахливий дівочий зойк.

      Важко дихаючи, Чорнобай нахилився і прошипів в обличчя:

      – Ну, собако, попався! Тепер ми поговоримо інакше!

      Вони дивились один одному в очі. Чорнобай зловтішно кривив у посмішці тонкі губи. На його безкровному обличчі застиг вираз жорстокої радості.

      Арсенові стало страшно: Чорнобай нізащо не залишить живим свідка свого ганебного злочину. І ніхто не знатиме, де подівся козак, що з ним сталося. Даремно виглядатиме його хвора мати в далекій Дубовій Балці, даремно чекатиме звістки кошовий Іван Сірко…

      А Чорнобай ніби читав його думки і кидав словами, що ятрили серце, як брудні пальці рану:

      – Хлопчисько! Кому ти хотів стати поперек шляху? Ха-ха-ха! Чорнобаєві? Треба бути останнім йолопом, щоб зважитись на таке! – Він говорив про себе в третій особі. – Я бачу, ти вже каєшся. Тобі страшно помирати. Аякже! Ти зрозумів, що допустився необачної