Походеньки Тома Сойєра. Марк Твен

на паперового змія, доволі пристойного; а коли фарбуванням насолодився Біллі, його замінив Джоні Міллер в обмін на дохлого щура та мотузці, на якій його можна було розгойдувати; і так далі, година за годиною. Тож Том, який ще ранку був що той жебрак, в середині дня практично потопав у багатстві. Він мав, окрім тих речей, про які я вже казав, дванадцять кульок, частину органчика, шматок скла від синьої пляшки, крізь який можна було на все дивитись, котушка, ключ, яким вже нічого не можна було відімкнути, кавалок мила, скляний корок від штофа, олов’яний солдатик, пара пуголовків, шість хлопавок, однооке кошеня, мідна дверна клямка, собачий ошийник, але без пса, держак від складаного ножа, чотири апельсинові скоринки і стара поламана віконна рама. Весь цей час він сидів, склавши руки, у приємній компанії, і перебував у гарному гуморі, а паркан тим часом вже встигли вкрити трьома шарами вапна! Якби вапно не закінчилось, він би розорив усіх хлопців у селі.

      Том вирішив, що цей світ, зрештою, не такий вже й поганий. Він, сам не усвідомлюючи цього, винайшов великий закон людської діяльності, а саме: аби змусити дорослого чи хлопця чогось захотіти, слід зробити це важкодоступним. Якби він був великим та мудрим філософом, на кшталт автора цієї книги, тоді би він зрозумів, що робота полягає у тому, що людина зобов’язана робити, а розвага – у тому, чого вона робити не зобов’язана. А це допомогло би йому зрозуміти, чому виготовлення штучних квітів чи ходіння по топчаку, який призводить до руху механізми, є роботою, а катання кегельних куль чи сходження на Монблан – лише забавою. В Англії проживають багаті джентльмени, які гоготові сплачувати великі гроші за те, аби мати можливість управляти четвіркою коней, запряжених у диліжанс, на відстані у двадцять, і тридцять миль, проте якби їм запропонували отримувати зарплату за таку службу, вони би відмовились, бо тоді задоволення перетворилося б на роботу.

      Глава ІІІ

      Том – командир. – Урочистість та нагорода. – Плачевне щастя. – Доручення та промах.

      Том постав перед тіткою Поллі, яка сиділа біля відчиненого вікна у затишній задній кімнаті, яка слугувала і за спальню, і за їдальню, і за кабінет. Бальзамічне літнє повітря, безтурботна тиша, аромат квітів, дзижчання бджіл приспали її, і вона куняла над в’язанням, бо поруч із нею не було нікого, окрім кота, що спав на її колінах. Окуляри вона причепила зверху на свою сиву голову. Вона була переконана, що Том вже давно накивав п’ятами, тож була здивована, що він так мужньо віддав себе у її руки. Том запитав:

      – Чи мені вже можна іти бавитись, тьотю?

      – Як, вже? А скільки ти вже зробив?

      – Виконав усю роботу, тьотю.

      – Томе, не бреши. Терпіти цього не можу.

      – Я не брешу, тьотю, усю роботу виконано.

      Тітка Поллі не надто вірила цим запевненням. Вона пішла переконатися особисто і була би задоволена, якби слова Тома виявились правдивими бодай на двадцять відсотків. Коли ж вона переконалася, що увесь паркан пофарбовано, і не просто пофарбовано, а він щільно вкритий потрійним шаром розчину, і навіть по землі прокладено