Дві хвилини потому, а може й скоріше, він вже не згадував про свої невдачі. Не тому, що вони були для нього менш гіркими, ніж невдачі дорослих, а тому, що нове та цікаве заняття повністю заполонило його; адже так само й дорослі забувають про свої невдачі, коли беруться за нові справи.
Це нове захоплення стосувалося найцікавішого способу свистіння, якого його навчив один негр. Тож тепер він хотів випробувати його на дозвіллі і без жодних перешкод. Під час свистіння слід було час від часу притискати язика до піднебіння, і робити це через коротенькі проміжки часу, – виходило геть як у пташки, довгі та дзвінкі трелі. Читач, якщо він колись був хлопчиком, мабуть зможе пригадати, як саме це слід робити. Заповзяття та уважність Тома скоро увінчалися успіхом, і він попрямував вулицею з музикою на вустах та радістю у серці. Він почувався приблизно так, як почуває себе астроном, що відкрив нову планету. Однак, і це поза будь-яким сумнівом, насолода хлопчика була сильнішою та глибшою за насолоду астронома.
Літні вечори тривають довго. На вулиці було ще світло. Раптом Том припинив свистіти. Перед ним стояв незнайомий хлопець, трохи вищий за нього. Нове обличчя, байдуже якого віку та статі, було сенсаційним явищем у бідному маленькому селищі С.-Пітерсбург. Цей хлопець був добре вдягнений, – надто добре як для буднів. Просто приголомшливо. Ошатний капелюх, синя курточка, застібнута на усі ґудзики, новенька та чистенька, й такі самі панталони. На ногах черевики – хоча була ще п’ятниця! Ба більше – на шиї красувалася краватка з бантом. Його міський вигляд дошкуляв Томові. Що довше Том споглядав це дивовижне явище, то вище задирав носа у відповідь на його франтівство, і все більше ніяковів через непрезентабельність власної зовнішності. Обидва хлопчики мовчали. Коли рухався один, рухався й інший, однак боком, навскіс. Вони були повернені один до одного обличчям і не випускали один одного з поля зору. Нарешті Том сказав:
– Я тебе вдарю!
– Побачимо, як ти це зробиш.
– Дуже просто можу зробити.
– Дуже просто не можеш.
– А от і можу!
– А от і не можеш.
– Ні, можу.
– Ні, не можеш.
– Можу.
– Не можеш.
Мовчазна пауза. Потім Том запитав:
– Як тебе звати?
– Це не твоя справа.
– Як захочу, то моя буде.
– Ні, не буде.
– Побалакай-но ще, побачиш.
– Балакаю, балакаю, балакаю. Ну, і що?
– Диви на нього, маєш себе за важливого франта? Я тебе однією рукою приберу з дороги, якщо захочу.
– Ну, і чого не прибираєш? Адже ти кажеш, що можеш це зробити.
– І зроблю, якщо ти надумаєш дражнити мене.
– Еге ж, бачив я таких невдах.
– Франт! Ти гадаєш, що ти поважний фрукт?
– Йой, який капелюх!
– Нуж-бо, лише спробуй доторкнутися до капелюха, якщо він тобі не до вподоби. Хто спробує зняти його з мене, тому я натовчу носа!
– Брехун!
– Сам такий!
– Ти