– Пахне, скажи? Теща з села передає! Свині тримає, на базар, на базар… Дрібний підприємницький інстинкт, як писала тут одна комсомольська газета.
– Про твою тещу?
– Про базари. Спекулянтів, таке… На базарах же, бач, усі спекулянти. Тільки в газеті один мій товариш працює, пише тут нариси з зали суду. Алкоголіки, крадії, таке… Подзвонив, каже: Орку, мовляв, тут один наш позаштатний постарався, тещу твою описав у фейлетоні, попросити переписати? Як, кажу, він перепише? А хай про іншу базарну тітку напише, вони там же всі однакові. Ясно, з мене потім могорич… Кави просив. Ось так, братику, в нас живуть.
– Кави?
– Індійської, розчинної. Знаєш, у таких великих круглих банках? Це в нас пані Христина, патологоанатом.
– Хто? – Князевич відчув – перестає взагалі будь-що розуміти.
– Пані Христина, кажу. В нас її всі так називають. Уяви, як би воно звучало: товариш патологоанатом. Чи товаришко…
– А пані, значить, можна?
– Чого, в нас багато жінок панькаються. Чоловіки менше, а жінки – ті так. Від Польщі лишилася звичка, без жодного буржуйського підтексту. Ти снідай, снідай.
Ігор машинально взяв хліб із салом, а Пилипів тим часом поставив на підвіконня півлітровий емальований кухоль, трошки щербатий знизу, налив туди з карафки на дві третини води, запхав кип’ятильник, при цьому й далі пояснюючи:
– Пані Христина в нас може дістати не тільки каву. І не тільки розчинну. Коньяк, вірменський чи молдавський, справжній. Цукерки польські, ковбаса, ікра – хто і для чого це все їй несе, уявлення зеленого не маю і знати не хочу. Навіть якщо в неї зараз нема, вона комусь там зателефонує на якусь базу, і їй мало не в зубах тягнуть уже до вечора. То таємниця велика, братику. Думаєш, я йому банку кави за так віддав? Купив, скурвий син, за два червінці! Це не я спекулюю, це пані Христина потім гроші віддає. Отак живемо. Коньячку, до речі?
– Від пані Христини?
– З магазину. Свої можливості маємо. – Орест підморгнув. – То по краплині, до кави.
Рот Ігоря наповнився зрадницькою слиною.
– Не треба, дякую, – вичавив він із себе, тут же додав, ніби перепрошуючи: – Якось іншим разом.
– І правда, ще ж восьмої нема.
Пилипів зиркнув на кухоль, переконався – вода закипає, видобув із шафки скляну банку, зняв капронову кришку.
– Нюхай. А?
Не треба було спеціально пхати туди носа – аромат справжньої меленої кави швидко вирвався з-під кришки, розійшовся по кабінету. Такі пахощі Князевич чув нечасто і в дуже небагатьох місцях. Наприклад, у барі готелю «Дніпро», куди пускали переважно іноземців, зрідка – гостей столиці, котрі селилися в одномісних «люксах».
– Так, може, з коньячком усе ж таки?
Змій-спокусник.
Закусивши губу, Ігор знову хитнув головою, цього разу рішучіше.
Стенувши плечима, Пилипів поставив перед собою склянку, перед гостем – глиняне горня, вкинув туди й туди по дві ложки кави, потім акуратно