Вступ № 3
Мої друзі хочуть, щоби з ними рахувалися. Вони ревниво ставляться до того, як із ними розмовляють і про що, як на них при цьому дивляться. Намагаються зрозуміти, що про них думають, коли говорять. Постійно скандалять, з ними важко спілкуватися, вони нервують у компаніях, якщо це не їхні компанїі, їх час від часу звідкись викидають, якби хтось із них летів літаком, його б і з літака викинули, це вже точно. Я сам до таких речей раніше нормально ставився, але останнім часом теж починаю заморочуватися— не люблю, скажімо, коли хтось забуває моє ім’я, ось, скажімо, ми говоримо-говоримо, і раптом виявляється, що ніхто не знає, як мене звати, навколо стільки придурків крутиться; або терпіти не можу, коли в когось на обличчі різна хуйня, ну, я маю на увазі не якихось там циклопів однооких, звичайно, просто якщо в когось обличчя порізане після гоління, або кров на губах, або інші речі— не люблю, по-моєму, це неповага— ходити з такою гидотою на обличчі, не вмієш голитись— сиди вдома, втикай у телевізор або займись чим-небудь корисним, ні— обов’язково розхуячить собі писок яким-небудь станком, перестріне тебе на вулиці й давай вантажити нікому не потрібними речами, не пам’ятаючи, до того ж, як тебе звати. Або не люблю косметику, жахлива річ— косметика, агресивна й погано пахне, парфуми терпіти не можу, ще пити ладно, але так— не розумію, різні обручки, кульчики, значки— у всьому цьому є неповага, у всякому разі мені так здається. Раніше я спокійно ставився до подібних речей, загалом— раніше я багато речей просто не помічав, життя така прикольна штука— чим далі запливаєш в її акваторію, тим більше гівна плаває навколо тебе, плаває й не тоне, але, з іншого боку, так і цікавіше.
Друзів у мене досить багато, це навіть не компанія, радше такий дружній колектив симулянтів, які намахують усіх вербувальників і роботодавців, ми живемо в кількох сусідніх кімнатах на одному поверсі, спимо де попало, я навіть не всіх знаю, справжній друг тут один— Вася Комуніст, інші— публіка більш-менш випадкова, хоча теж наші друзі, вони то з’являються, то зникають, інколи їх набивається на нашому поверсі більше десятка, інколи я сам по кілька діб блукаю коридорами, вилізаю на дах і дивлюсь навколо. Нам усім по вісімнадцять-дев’ятнадцять, переважну більшість моїх друзів уже повиганяли з навчання, вони тепер або безробітні, або займаються нікому не потрібними речами, наприклад Собака Павлов— ніколи не міг зрозуміти, чим він насправді займається. Батьки в Собаки Павлова євреї, але на себе він це не переносить, говорить, що батьки— це батьки, а він— це він, більше того— Собака Павлов говорить, що він правий. Відповідно, з батьками він не живе, говорить, що не може жити з євреями, тусується по знайомих, інколи зависає в нас на тиждень-другий. Ще в нього є бабуся, очевидно, не єврейка, бо в неї він теж іноді зупиняється. Час від часу він тягне в бабусі з сервантів різну антикварну порцеляну й продає її на барахолці, на отримані гроші накуповує в аптечних