Українська драматургія. Золота збiрка. Иван Котляревский

дечем i прамишляю. Спасiба харковцам, палюбили меня! Де христини, де сватьба, то уж без Осипа Скорика не абайдьоться, патаму што увесь закон знаю; какой парядок у каком случає падать, i где какоє слово приставить, i где набрехеньку випустить. Та i к тому ж, как стаяли з палком у Ягатинi, так там старик хазяїн, та i палюбил меня i паказал дешто; так я i знаю алi кров замовить, алi от гадюки загаварiть, скотину iсправiть, когда ведьма, доївши, iспортить, i прочего дечаво знаю. Хадивши как я по Фрацiї i по Туреччинi, чавото чалавєк не навчиться? А ат таво i хлєбушка перепадает. Вот i сей вечер, прахал адин приятель висватать сина; та хоч он i дурачок, та я знаю, как тут павернуть. Узять греха на душу пабольш брехать, как абнаковенно при сватаньє…

      Олексий (нетерпеливо). До кого ж се ви iдете старостою?

      Скорик. А вот пайдьом до Прокопа Шкурата, вот он тут i живьот; а дєвка, брат, важная!

      Олексий. Та що се ви зо мною робите?… Се ви мене, дядюшка, буцiм живого рiжете!.. Се ви менi смерть заподiваєте!

      Скорик. Што ти гавориш? Нешта дєвка тебе приглянулась?

      Олексий. Та не то що приглянулася, а ми вже бiльш пiвгоду з нею любимося, i побожилися, i заприсяглися, щоб нам не розлучатись, а тепер, як постигла нас лихая годинонька, що її силують за Стецька Кандзюбенка, так нам i свiт не змилився! Поможiть, будате ласковi! Не iдiть сватать за Стецька, а ходiм зо мною до Шкуратiв та поговорiте об менi. Ви таки свiту навидались; знаєте i хранцюзьке слово, i турецьке; зробiть так, щоб Уляну за мене вiддали i щоб не дали менi з журби пропасти, та щоб не загубили i її! Бачите, яка ходить!

Явление третье

      Те же и Уляна, вышед за ворота и увидев Скорика застыдилась и хочет воротиться.

      Олексий. А iди, Улясю; а iди, галочко, сюди! Та не соромся. Се мiй рiдний дядюшка вернувся з походу. (Приводит ее к Скорику.) Ось розкажи йому, як ти мене любиш.

      Уляна. Здiлайте милость, уступiтесь за мене, бiдную, нещасную! Хотять менi свiт зав’язати, хотять мене силою вiддати за Стецька, за того дурного…

      Скорик. Ах, ти, девушка, девушка! Повези тебя у Францiю, так би там тебя назвали мамзель; а у Туреччинi – марушка, а у Рассєї – девушка-зазнобушка! Я усе їх язики знаю. Ну, как тєбя аддать за Стецька, кагда ти любиш маво племянника!..

      Уляна. Ох, батечку! Як ясе ви оце вiдгадали, що я його люблю?

      Скорик (хвастливо). Ну, да так; не усьо спраста. Ходили таки па паходам, видали свєту, та дешто i знаем. Ну, так ти любиш єво?

      Уляна (стыдливо). Менi стидно сказати! Адже ви знаєте?

      Скорик. Ну, Алексiй тебя любiт?

      Уляна (скоро). О! про його скажу: вiн мене любить так, що i сказати не можна, i каже, що краще мене нема нi меж селянами, нi меж городянами. Я б i про себе сказала б вам, як я його люблю, так не годиться про се розказувати. Я тiльки матерi сказала, що люблю його дуже-дуже i що краще його i у всiм Харковi нема. А вам сього не скажу.

      Скорик. Што ж матушка? Каково чорта вона ретирується-та?

      Уляна. Каже, що крепак. Боїться, щоб мене у селi не обiждали.

      Скорик. Крепак? Та што ж за бiда? Вана не хадила по свєту, так нiчаво i не знаєт. А вот как я хадил па паходам, так видал, што i у Францiї, i у Туреччинi,