Портрет Дориана Грея. Оскар Уайльд

свій низький голос, що звучав ніби музика, характерним помахом рук, котрий вирізняв його з-поміж інших ще з часів навчання в Ітоні, – я вважаю, що якби хоч одна людина змогла прожити своє життя цілком і повністю, змогла відчути кожне почуття, виразити кожну думку і здійснити кожну мрію, то світ отримав би такий величезний заряд радості, що ми змогли б забути про чуму середньовіччя і повернутися до елліністичного ідеалу, або, можливо, навіть до чогось кращого й багатшого, аніж елліністичний ідеал. Та найсміливіші з нас бояться самих себе. Те, що залишилося в нас від дикунів, відчайдушно намагається вижити попри відмови самим собі, котрі руйнують наші життя. Кожен порив, який ми стримуємо, бродить в нашій голові, отруюючи наш розум. Тіло грішить, і на цьому гріх закінчується, адже дія – це спосіб очищення. Нічого не лишається на потім, окрім згадки про задоволення чи розкоші відчути докори сумління. Єдиний спосіб позбутися спокуси – піддатися їй. Якщо ж опиратися їм, то душу будуть руйнувати бажання того, що вона сама собі заборонила, жага до того що вона за допомогою власних потворних правил оголосила потворним і неправильним. Кажуть, що найвизначніші події трапляються в голові. Так само і гріхи існують в голові, і лише в голові. Та і Ви, містере Грею, у вашій квітучій ніби троянда юності вже відчували пристрасті, які Вас лякали, до Вас приходили думки, що викликали у Вас жах, ви бачили сни, одна лише згадка про котрі змушує Вас червоніти.

      – Заждіть! – вигукнув Доріан Грей, – заждіть! Ви заплутали мене. Я не знаю, що сказати. Я маю щось Вам відповісти, проте не можу знайти слова. Не кажіть нічого. Дайте мені подумати. Точніше, дайте мені спробувати не думати. Він стояв так, з відкритими вустами і вогнем в очах, близько десяти хвилин. Ніби крізь туман, він бачив, що піддається впливу чогось абсолютно нового, проте він відчував, ніби джерело цього впливу знаходилось у нього всередині. Ті кілька слів, які сказав йому друг Безіла, слова, сказані, без сумніву, випадково, і в які лорд Генрі навмисно вклав парадокс, зачепили таємну, не стривожену до того, струну. Проте зараз він відчував, як ця струна вібрує і пробуджує в ньому щось нове.

      Подібним чином його бентежила музика. Музика часто його бентежила. Проте музика була незрозуміла. Вона створювала всередині не новий світ, а, скоріше, новий хаос. Слова! Всього на всього слова! Які ж вони були жахливі! Які зрозумілі, живі та жорстокі! Від них не було порятунку. І в той же час у них була якась ледь відчутна магія! Здавалося, вони могли надати форми безформним тілам і несли в собі музику, не менш прекрасну, ніж звук скрипки чи флейти. Просто слова! Чи існувало щось більш реальне, аніж слова?

      Так. В його юності були речі, котрих він не розумів. Він зрозумів їх тепер. Раптом, його життя ніби охопило полум’я. Здавалося, він йшов цим полум’ям. Чому ж він не знав цього раніше?

      Лорд Генрі дивився на нього з легкою посмішкою. Він точно знав, коли психологія вимагала мовчати. Йому було дуже цікаво. Його вразив раптовий ефект, який справили його слова. Він пригадував книгу, яку прочитав, коли йому було шістнадцять, і