Я часто думаю собі: що мого діда так приліпило до тієї брили? І що мене так прив’язує? І вікова пелена часу розсувається. І приходить розуміння.
Дідо міг не викопати криницю й не пустити тут свій корінь. Але він копав, і камінь йому не завадив. Камінь відкрив йому силу й терпіння. Дідо робив се не тому, що було легко. Він се робив тому, що було тяжко. Простий копилець, один як перст у світі, зрозумів: доки він може терпіти, доти він твердий і непорушний, як камінь. І коли пив з криниці воду, позирав на плиту. І очі його тепліли. А руки тверділи. Бо в тяжку годину він сам ставав тим каменем. Каменем терпіння. І ніякі громи й блискавки долі не могли зрушити його й розколоти.
Вербова кошарка
Я вибулькнув з матері в яму, де мочили коноплі. Був такий мізерний, що в дівки-матері до посліднього дня й черева не бачили. Зродила вона мене семимісячним, коли полоскала коноплі. Підняла читавенький снопик, щоб нести на сушку, – і тут шубнув з неї у воду я. І став, як пуголовок, перебирати ногами, сновигати між жабуринням. Мамка зо страху й подиву довго мене з калабані не витягувала. А сам я й не спішив на твердину, у воді мені було любо й безпечно.
Усі ми вийшли з води. З води живемо, водою христимося. Вода очищає наші душі й омиває кости, а відтак піднімається в небо парою, щоб упасти дощем, щоб спородити й напоїти инших. Кожний із нас – то жива крапелина води, що є земною і небесною водночас.
Вітця в мене не було. Моїм сонцем і моїм місяцем була мамка. Руки її пахли молоком, а коси – попелом з печі. Вони й барву таку мали. Ми були такі бідні, що, бувало, мамка зашивала міх своїм волоссям, бо в хижі не знайшлося ниток. Вона була служницею в пана Драга, а коли знайшовся я, звідти її погнали. Баба з ганьби теж хотіла її вигнати з дому, та дідо не дав. Мамка колисала мене у вербовій кошарці, прив’язаній до яблуні. Подерла на пеленки останню свою сорочку. А коли я зоп’явся на ноги, то з ярі до снігу ходив у куцих ногавичках, без сорочки й обувки. Так я і спав коло мамки на солможаку, набитому перетертою соломою. Увечері мамка клала мене на ладу й обмивала руки, лице, ноги. Тоді хрестила й приповідала: «Господи, дякуємо Тобі за ще один день, котрим Ти нас обдарував. За те, що укріпляв нас і оберігав від усього лихого. Прости нам вільні і невільні гріхи, якими за день зажурили Тебе зі слабости й нерозумности своєї. Лишаємося за Тобою, як за стіною, і кладемо у Твої руки свої душі. Хрест під себе стелимо, хрестом укриваємося, хрестом кланяємося і все зле від себе відганяємо. Прости нас, Господи, і благослови».
І цілувала мене в очи. В одне і друге. Коли мені часом кажуть, що мої очи на саме денце чужої душі заглядають, я сміюся: це від моєї мамки. Вона любила цілувати мене в очи.
Моя мамка навчила мене подяки. Розпочинати й звершувати днину