Тут брат Мусійко, злякавшись Яреми, почав просити за сестру трішки грошей. Заходився кланятися, тримаючи стару кучму, аби в неї кидали монети. Ярема, попорпавшись в жупані, дістав якісь гроші і недбало поклав у кучму. Ті, хто стояв ближче до Мусія, заґелґотали, немов гуси, побачивши, що за таку гарну молоду мало платять. Тоді бояри заходилися вишкрібати з кишень якісь мідяки і кидати в кучму Мусія. Та коли почали страмити молодого за незначний куш за молоду, Грицько витяг цілу жменю монет, не менше одного злотого, і, поторохтівши ними трохи, віддав Мусійкові. У гурті почулися задоволені вигуки, а Євдокія зі щасливою посмішкою піднялася, простягнула назустріч Грицькові обидві руки та приступила до нього. Тут уже бояри, побачивши, що справу владнано, кинулися обійматися та брататися один з одним, а дружки затягнули пісню:
Ой рясна, красна в лузі калина,
А ще красніша в нас Євдокія.
По двору ходить, як місяць сходить,
В сінечки прийшла, як зоря зійшла.
В хату прийшла, пани стрічають,
Пани стрічають, шапки здіймають,
Шапки здіймають, молоду питають:
Чи ти царівна, чи королівна?
Ти ж не царівна, не королівна,
А Грицеві, мужу, – жона благовірна!
Батько Каленик, зв’язавши рушником руки молодим, повів їх до заздалегідь приготовленого місця за столом, на якому світився коровай та височіли гілки дивня, обплетеного стрічками.
Добряче пригостившись у молодої, захмелілі парубки забажали повернення до нареченого разом з молодою жоною. Мати Євдокії Клавдія пригорнула до себе доньку, і сльози рясно бризнули з материних очей, а батько Каленик, тупцював навколо них, не знаючи, кого втішати. Бояри Грицька підкотили поближче до молодої діжку і крутилися побіля Євдокії, яка стояла в обіймах матері, наполягаючи на знятті весільного вінця та розплітанні коси. Добросерді жіночки покрикували на метушливих бояр, примовляючи при цьому: «Та хай же вона хоч побіля матері натішиться, дайте хоч сльозам відлитися. Хай ще упивається батьківськими подихами, у жіноцтво дитина йде!..»
Але вже і Євдокіїні дружки накрили діжку кожухом та почали приспівувати, готуючись розплітати косу. То там, то тут було чути суперечки – одні хотіли ще милуватись молодою, а інші вже почали ділити коровай та наполягати на одяганні очіпка[3].
Нарешті дружки, взявши за плечі Євдокію, підвели її до діжки та завели пісню, а молода слухняно схилила голову та оплакувала свою долю. Спочатку чулися притихлі голоси – спів про долю невістки, а коли зняли весільний вінець, дівчата заспівали на весь голос:
Чи я в лузі не калина була,
Чи я в лузі не червона була?
Взяли ж мене поламали
І в пучечки пов’язали –
Така