Одного разу все сталося не так, як завжди. Ліна раптом задумалась… Адже вона не знає навіть імені своєї нової приятельки.
– Цікаво, як же тебе звати? Христина? Чи Аліна? Чи, може, ти теж Ліна?
– Кароліна, – відповіла дівчинка так спокійно, ніби до цієї миті й не мовчала.
– Нічого собі! Це ж треба! І навіщо було так довго мовчати? – Ліна мало не зомліла від такої несподіванки.
– Так треба, – серйозно сказала Кароліна.
– Ура! То біжімо до мене гратися! Я так багато хочу тобі показати! Ну ж бо! – радісно затанцювала Ліна. – Тебе відпустять?
– Не відпустять. Застрибуй краще до мене, – прошепотіла Кароліна і простягла Ліні свою худеньку руку.
Ліна миттю опинилася ніби справді в іншому світі. Такої кімнати вона не бачила ніколи в житті.
То був справжній будиночок принцеси. Ніжно-рожеві шпалери, тюль із метеликами, килимок – усе таке гарне, просто втілення дівчачих мрій. Парчеве покривало, крихітні світильники над ліжком, різьблений столик, а на ньому – дзеркальце в золоченій оправі й багато різних шкатулочок, пляшечок… А іграшок усіляких! М’які ведмежата Тедді, маленькі бузкові поні з оксамитовими гривками, ляльки, маски, фломастери… Ліні на мить здалося, що вона опинилася у казці.
– Сідай, – запропонувала Кароліна і всілася на м’який килимок на підлозі.
Ліна зручно вмостилася біля неї.
– А тепер пообіцяй мені, що нікому про це не розкажеш.
– Про що? – здивувалася Ліна. – Про це твоє багатство?
– Яке багатство? – не зрозуміла Кароліна. – Пообіцяй, що ніхто ніколи не дізнається про те, що я розмовляла з тобою.
– Добре. А хіба тобі так подобається ні з ким не розмовляти? А як же твоя родина? А друзі? Ти маєш друзів?
– Тут зі мною живе Дарка, моя няня. Мама з татом постійно зайняті. Я теж із великого міста. І мене теж восени заберуть.
– Це ж треба! Як добре, що ми з тобою зустрілися! Тільки я старша за тебе. У мене – бачиш – зуби нові ростимуть. – Ліна показала Кароліні місце, де скоро мають з’явитися «дорослі» зуби.
– Ні, це я за тебе старша. Мені вже восьмий рік.
Ліна