– Розумничка наша! – похвалила бабуся Ліну.
Після сніданку діти гралися на подвір’ї. Розстелили старе покривало, повиносили іграшки. Навіть кицька Багіра приєдналася до компанії. Розляглася, витягла лапки, хижо зиркаючи на горобців. А Ліна влаштувала ляльковий театр. Сама придумала казку, озвучила зайчика та ведмедя. Марко аж заливався сміхом, коли сестричка говорила тонесеньким голоском або грубим, наче справжній хижий звір.
– Ліно! – гукає знову бабуся. – Щось курчат ніде не видно. Чи до Ганжихи вони часом не попхалися?
Ганжиха – лайлива баба, обійстя якої праворуч від їхнього. Частенько нахваляється зварити борщ із неслухами-забродами. По ліву руку – вигін, а далі вже починається ліс. Тож Ліна, огледівши подвір’я Ганжихи крізь частокіл, жвавенько побігла на вулицю. Хай би собі паслися на моріжку! Так ні – таки попхалися куди не слід. Та ще й до кого? До відьми Хвиньківни. А там зарості такі густі! Може, пес приблудний заліз туди? Або шуліка причаївся? Що робити? Ліна з усіх сил штовхнула стару хвіртку – а та ні з місця. Довелося стати на лавку й перелізти через паркан. Кілька вправних рухів – і Ліна опинилась у густій траві, такій високій, що сама відчула себе курчам.
І тут Ліна згадала про вчорашню дівчинку у вікні. Їй захотілося хоч одним оком глянути на неї зблизька. Трухлявий живопліт не був перепоною. Тож Ліна легко пробралася до сусідів і застигла від подиву – у вікні, що виходило на город, була та ж сама дівчинка. Вона сиділа на підвіконні, звісивши ніжки. Ліна підійшла до незнайомки, але та ніби не помічала її. Погойдувалась, як механічна лялька, і дивилася вниз, розглядаючи свої блискучі сандалі. Дівчинка і справді була схожа на ляльку – такої світлої шкіри Ліна не бачила ніколи.
– Привіт! Можна з тобою познайомитися? – неголосно спитала Ліна, пам’ятаючи про великого пса.
Дівчинка мовчала. І пес мовчав за будинком. І все на світі мовчало.
Невже вона справді глуха? І сліпа? Але ж учора вона усміхалася!
– Якщо не хочеш зі мною знайомитися, просто кивни головою, і я піду геть, – розпачливо сказала Ліна.
Але дівчинка знову мовчала. Справді глуха! І віконниці – сині-сині, такі, як наснилися Ліні цієї ночі. Може, бабуся правду казала