Таємниця. Юрій Андрухович

тобто збереженим один до одного, було і неможливо, і, на щастя, не потрібно. Моя обробка всього наговореного матеріалу полягала в тому, що я, по-перше, перекладав його з німецької на українську, по-друге, видаляв з нього зайве, усував змістові прогалини і просто згадувані вже мимрення, по-третє, намагався записувати його таким чином, щоб, з одного боку, не втратити його розмовність і безпосередність, а з другого – зробити придатним для читання, себто значною мірою я все-таки оштучнював (олітературював?) вимовлене. До своєї честі, хочу додати, що я не прикрашав своїх відповідей, не робив їх жодним чином розсудливішими чи мудрішими, ніж вони були насправді – отже, висловлені мною дурниці залишилися на виду.

      І по-четверте. Я не міг не втриматися від деякої автоцензури, себто приховування, згладжування і просто усування багатьох моментів, які могли здатись особливо нищівними чи прикрими щодо деяких згадуваних у цій книжці осіб.

      До речі, про них. Зауважу на всяк випадок: усі персонажі, всі дійові особи цього твору є вигаданими, а будь-які збіги в іменах чи схожість у ситуаціях – випадковими. Це тільки мені, одному з її співучасників, вони можуть помилково здаватись іншими, не випадковими і не вигаданими, а страшенно близькими і справжніми, ніби це єдино можливе життя.

      Але то виключно моя проблема. Насправді ж дедалі очевиднішим робиться факт, що всі ми, і цей світ разом з нами, належимо іншому, значно більшому від нас Авторові і є його не цілком випадковою вигадкою. Тож йому і нести за всіх нас повну юридичну відповідальність.

      24 грудня 2006 року

      1. Мій мертвий друг Раду Теодор

      Почнемо?

      Починай, але з самого початку.

      І коли все це почалося?

      Мені здається, восени 2003-го, два роки тому. У Гайдельберзі. Там є така кнайпа в самому що не є старому місті, і вона якось так по-американськи називається – «Drugstore».

      Знаю, це на Кеттенґассе.

      Можливо. У кожному разі це лічені хвилини від Ринку, і від університету, і від усього того дещо карамельного середньовіччя. У тій кнайпі збираються всілякі місцеві шахісти. А може, не шахісти, може, збирачі поштових марок. Чи якийсь тому подібний сорт замкнутих у власному колі напівідіотів. Там можна сидіти годинами і нічого не замовляти – лише газети. Я приїхав до Джейкоба на свій поетичний вечір, але в мене ще лишалася купа вільних годин. Я був зі Стефою Пташник, ми ходили удвох під довгим і цілком безнадійним дощем, бо то було наприкінці жовтня, і врешті ми прибилися до тієї «Drugstore». Мені це сподобалося, бо я тоді головним чином перекладав бітників, а Стефа сказала, що ця кнайпа якось пов’язана з людьми 1968 року і тому в неї така американська, трохи наче бітницька назва. Отож ми там просиділи якусь годину, потаємно розглядали всіх тих фріків, котрі у відповідь лише позиркували на нас і шаруділи своїми всохлими жовтневими газетами. Крім того, ми обговорювали Стефині переклади пісень