Таємниця. Юрій Андрухович. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Юрій Андрухович
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2012
isbn: 978-966-14-5309-7, 978-966-14-4811-6, 978-966-14-5310-3, 978-966-14-5312-7,978-966-14-5313-4, 978-966-14-5311-0
Скачать книгу
section>

      Електронна версія створена за виданням:

      Андрухович Ю.

      А66 Таємниця: роман / Юрій Андрухович. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. – 352 с.

      ISBN 978-966-14-4811-6

      Кожного з семи днів, проведених у відвертих розмовах із німецьким журналістом, Юрій Андрухович наново переживав добрячий шмат свого життя. Після таємничої загибелі журналіста в руках письменника опинилися диктофонні записи цих розповідей про найпотаємніше… Із них виринув герой книги, який здатен щиро кохати, захоплюватися геніальним і геніями. Читач отримав історію про «alter ego» великого містифікатора.

      УДК 821.161.2

      ББК 84.4УКР

      Я тремчу, щоб тільки не зачинялися двері, бо відчинені двері – то незбагненна радість.

Роберт Данкен

      От про це й поговоримо.

Сергій Жадан

      Передмова, одна з можливих

      Чи не всю осінь 2005 року я, з нетривалими перервами, провів у Берліні. Саме в цей час, десь наприкінці вересня, до мене вперше звернувся не відомий мені раніше Еґон Альт, літературний критик і журналіст. У своєму нетипово для е-пошти розлогому мейлі він писав про те, що мріє (саме це слово!) зробити зі мною «дещо довшу розмову, точніше серію розмов» і що він загалом спеціалізується на т. зв. портретах, передусім письменників. Переконатися в цьому я міг за якимись наведеними ним же в тому листі посиланнями, на які в мене, зрештою, все одно ніколи не вистачало часу. Еґон Альт вельми наполягав на тому, що нам необхідно зустрітися – «і неодноразово», а на завершення додавав таке: «Шановний пане, в жодному разі не відмовляйте мені! Я здаю собі справу з Вашої надзвичайної, просто-таки пекельної зайнятості і гарячково міркую над тим, як мені, попри все, схилити Вас до співпраці. Написати, що я десятки разів поперечитував усе з виданого Вами в німецьких та англійських перекладах? Що я вже тричі відвідував Вашу країну і тричі, але щоразу по-іншому, був заскочений і захоплений нею? Що ми з Вами однолітки, а отже, швидше за все, з дитинства слухали однакову музику і таким чином у наших розмовах обов’язково виникне чимало спільних болісно-солодких тем? Ні, звісно, я не заперечую – Ви маєте повне право відмовити мені, але в такому разі Ви припуститесь однієї з найтяжчих помилок Вашого життя».

      Нині я вже впевнений, що в останньому він мав цілковиту рацію. Хоч саме це речення у той момент налаштувало мене вкрай негативно і щодо нього самого, і щодо його аґресивних намірів. До того ж я уже встиг на тоді сильно незлюбити саме поняття літературного портрета з його неминучими прикрасами типу «широкі штани з безліччю кишень, сережка у лівому вусі, звичка рукою відкидати назад пасмо неслухняного волосся, обдерті оранжево-чорні кеди». Я вислав йому кілька не надто оптимістичних слів у відповідь, мовляв, не знаю, як усе складеться, швидше за все не складеться ніяк. Хоч про всяк випадок чомусь повідомив номер свого телефону. Мушу визнати, його лист і справді сильно вирізнявся на тлі тих, що їх зазвичай присилають німецькі журналісти, коли запрошують на інтерв’ю. До речі, в ті часи мене вже замалим не дратувало це слово, а мій записник катастрофічно наповнювався все новими й новими обіцянками та домовленостями.

      Саме тому, коли він згодом, упродовж кількох наступних місяців, нагадував про себе мейлами і – дещо рідше – дзвінками, я волів відповідати невизначено, відкладаючи нашу зустріч на потім, іноді я просто відбивався від його дедалі настирливіших переконувань. У мене залишався мій головний аргумент – восени я все ще мріяв узятися за новий роман. Отже, я відмовляв йому, посилаючись передусім на це. Тоді він вибачався і на деякий час зникав. При цьому я немов бачив, як він скрушно хитає головою і знічено розводить руками – десь там, у своєму запущеному самітницькому помешканні на Пренцлауер Берґ.

      Але мій новий роман ніяк не хотів до мене приходити. У таких випадках найкраще – рішуче все навколо себе змінити. Наприкінці грудня я на кілька тижнів утік додому, а в січні 2006-го, на зворотному шляху з Франика до Берліна, записав у Вроцлаві з «Карбідо» музичний альбом. Зі словом карбід у мене найперше асоціюється нестерпна самогонка з околиць Гайсина Вінницької області. Чому саме така асоціація, ви дізнаєтесь у третьому розділі цієї книжки. У будь-якому разі назва нашого з «Карбідо» альбому прийшла наче сама собою – «Самогон». Я подумав, що то і є новий роман, який я давав собі слово написати в Берліні. Таким чином, сам собою вже наче звільнений від головного з внутрішніх зобов’язань, у 20-х числах січня я ще на три місяці повернувся до німецької столиці. У своєму щоденникові з тих днів я занотував: «Холоднеча рухається зі сходу на захід тим самим маршрутом, але злегка випереджуючи мене». І справді – в мить, коли мій потяг виринув з вокзалу на Фрідріхштрассе, було вкрай дивно побачити з вагонного вікна цілком замерзлу, вкриту товстою кригою Шпрее. Щоправда, все це тут ні до чого.

      У лютому я – трохи несподівано для себе самого – дав йому згоду, спершу мейлом, а тоді, як підтвердження, і телефоном. Наша перша зустріч з Еґоном