А поезія?
Поезія – це завше неповторність. Жартую, звісно. Просто від усього того я зненацька усвідомив, що хочу записувати свої внутрішні стани у відмінний від звичайного мовлення спосіб, тобто поетично. Зараз мені важко реконструювати в усій повноті ефект від того старанно прихованого особистого відкриття. Однак я ще й досі пам’ятаю, що домінувала радість – було так, наче я раптом знайшов себе. Крім того, забивало дух від свободи – я міг писати що завгодно, позаяк усе одно не збирався цього не тільки публікувати, але й будь-кому на світі показувати. Восени я почав писати до невеличкого нотатника, котрий було заховано в надійному місці, таким чином я наче здобув ще одне життя – таємне і головне. Отже, поезія стала для мене закритим від усіх інших притулком, в якому й відбувалося це головне таємне життя. Російське слово убежище (тільки не переплутай його з російським же уебище) тут як ніколи доречне – саме так, від утікати, це була справжнісінька втеча – на свободу. Українське сховок теж до якоїсь міри підходить, особливо в сенсі тієї ж таки свободи, матеріалізованої в переховуваному нотатнику. Як і в тому, що я ховав не лише нотатник, а й самого себе.
Твій перший вірш був про ту дівчину?
Ха, зовсім ні! Про Наполеона! Сатиричний вірш про жадобу влади.
Абсолютна сублімація! Класичне витіснення проґресуючої незадоволеності з еротичної сфери у суспільно-громадянську.
Як собі хочеш, так і називай. Ні, про ту жінку теж було – здається, вірш номер п’ять. «Стало знову сумно // я згадав як море // било в берег гнівно // На піску лежала ти моя красуне // ти моя царівно». Кошмар! Хоч, можливо, як текст до якої-небудь акустичної балади цілком незле. Так я собі це й уявляв – дві гітари, вокал, струнний квартет. Після другого рефрену гітари стають електричними, додаються ударні, словом, Stairway To Heaven, українська версія, група «Вертеп». Я уявляв собі, що виступаю фронтменом у групі, яка мала б називатися «Вертеп».
А пригадуєш, скільки всього віршів було в тому першому зошиті?
Десь так зо два десятки. На більше в ньому не вистачило сторінок. То був, власне кажучи, не зошит, а такий собі мініатюрний альбом, альбомної форми блокнот, ширший ніж довший. Я потягнув його з особистих архівів батька. На його палітурці було написано ДЛЯ СТИХОВ, і я не міг цьому протистояти. Гадаю, що батько купив його на початку 50-х у гарнізонній крамниці. Під час служби у війську батько почав писати вірші російською мовою, такі досить патріотичні. Боже мій, jakie to pojebane, kurwa! Але цікаво, що сталінські політруки заохочували писання віршів. Воїн червоної армії мусив мати ліричну душу. Може, їм так само йшлося про сублімацію?
Ти стверджуєш, ніби писання віршів тебе надзвичайно змінило.
Так,