У кабінеті Калязіна ми нарешті сіли за стіл. Хазяїн застелив його газетою, досі назву пам’ятаю – «Вільний шлях». Видобув із сейфа та порізав на газетному аркуші товстими шматками сало, хліб, розклав холодну картоплю «в мундирі», поклав накруто зварені яйця. Тоді вийняв із шухляди стола – старовинного, здається, дореволюційної роботи – флягу, машинально збовтав, розлив самогон по гранчаках.
– Продукт перевірений, – мовив. – Вміють у тутешніх селах горілку робити, нічого не скажу. У нас у селі далі бражки діло не йде. Не доходять руки в мужиків – просто так хлебчуть.
Полковник Калязін, як я знав, народився у селі Рязанської губернії. Не без гордості якось сказав, що єдиний із села вибився в люди, став червоним командиром. Коли на побування приїжджав, село кілька днів гуляло. Навіть якби він не попередив, мене ніщо не зупинило б від того, аби випити: на фронті мав справу з чистим спиртом, хоч медичним, хоч авіаційним, а скільки всього доводилося вливати в себе, крім спирту, краще помовчу. Правда, мені як шоферу особливо пригощатися не можна, та свої наркомівські стограм я справно отримував і, якщо не було нагоди випити, зливав у флягу. Частенько для того доводилося використовувати не одну фляжку, тому в мене в машині завжди було вдосталь спиртного. Часом навіть старші офіцери через Калязіна просили позичити в мене. Хоча спирт чи горілку не позичають, іноді комсклад таки віддавав – то коньяком, то «казенкою», то й трофейним німецьким шнапсом. Пізніше Калязін навіть називав мою машину пересувним трактиром.
Я стиснув гранчак у долоні, підняв і гойднув ним у бік полковника:
– Будьмо, командире, – так неофіційно я називав його без сторонніх.
– Будєм крєпкі, лейтенанте, – погодився начальник.
Почаркувалися, і він випив одним махом, навіть не скривися – ото вже звичка. Мені ж відразу наче вогнем обпекло горло й нутрощі – таким міцним виявився самогон, хоч і йшов він м’яко. Не витримав, покривився, хекнув і швиденько зажував шматком сала. Градусів п’ятдесят, як не більше.
– Ну, і яка тут обстановочка? – запитав, прожувавши.
У загальних рисах Калязін ввів мене в курс справи ще вдень. І натякнув, хоч я і без нього зрозумів: докладніше поговоримо згодом. Тепер, мабуть, і настав час для розмови. Та й сам Калязін не тягнув – відразу перейшов до справи.
– Обстановка, Михайле, максимально наближена до бойової.
– Ну, це я чув…
– Від кого?
– Так,