Червоний. Андрій Кокотюха. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Андрій Кокотюха
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2012
isbn: 978-966-14-4495-8, 978-966-14-3875-9, 978-966-14-4496-5, 978-966-14-4498-9, 978-966-14-4499-6, 978-966-14-4497-2
Скачать книгу
контингент, тобто кримінальних злочинців, які ніде й ніколи, особливо тоді, в описані часи, українською мовою між собою не спілкувалися. Нехай це вас не бентежить, так само, як попустіться, коли почуєте жаргонне табірне слівце в українській версії.

      Якби це робилося для телебачення чи кіно, тоді, звісно, я б лишив пряму мову своїх персонажів такою, якою вони звертаються до операторської камери. Проте коли йдеться про писаний та друкований текст, я залишаю за собою право відмовитися від практики, коли з волі автора вороги України говорять виключно російською, та ще й матюкаються, а її герої – навпаки, вживають літературну українську, демонструючи при цьому високий як для людини без вищої освіти рівень мовної культури. Признатися, мене влаштувала та обставина, що далі герої говоритимуть від себе, тобто – прямою мовою. Усі огріхи та неточності можна списати на те, що з моїм дядьком спілкувалися живі люди – навіть старий чекіст Лев Доброхотов лишився для мене таким. Хіба що залишаю за собою право писати назву лиховісного органу держбезпеки, не перекладаючи абревіатуру українською мовою, а прямо так, як її запам’ятали, – НКВД, МГБ… Це звучить лиховісніше, безнадійніше, страшніше… Саме тому ми радіємо, коли така безвідмовна машина в боротьбі з нашими героями дає збої.

      Здається, все. На цьому свою місію вважаю завершеною. Необхідне в нашій ситуації вступне слово трошки затягнулося. Тому лишаю тебе, читачу, сам на сам із цією історією. Настільки ж реальною, наскільки й неймовірною…

      Ваш К. Рогозний

      Зошит перший

      МИХАЙЛО СЕРЕДА

      Україна, Волинь, осінь 1947 року

1

      Досі не готовий сказати, чим для мене є та історія.

      Ну, коли я після війни опинився на Волині та близько, як на мене – аж надто близько познайомився з бандерівцем Червоним: подарунком долі чи, навпаки, її прокляттям. Знаєш, ще кажуть – вискалом.

      Саме так, вискал долі, десь я це прочитав. У якійсь газеті. Ваш брат-журналіст ще не таке напише для красивого слівця. Але саме з того часу на деякі речі, котрі як офіцер міліції мусив вважати очевидними й правильними, я дивився з певним сумнівом.

      А от наш брат опер насправді повинен сумніватися у всьому – професія така. Мене ніхто цього не вчив, це про таких, як я, кажуть – вони, мовляв, університетів не закінчували. Просто завжди вважав так: кожен міліціонер, хоч простий вуличний постовий, хоч великий начальник, мусить вирішити, зі злочинцем має справу чи з нормальною чесною людиною. Дуже просто наставити на когось наган і назвати бандитом. Після війни так і було – як не ти витягнеш зброю, бандюга зробить це раніше за тебе. І думати не буде. Ти ж при цьому ще й мізкувати мусиш: стріляти, не стріляти, якщо стріляти – то куди, валити його на місці чи смалити в ногу чи плече…

      Взагалі, такі були часи: чоловіки мали при собі зброю просто так, для самозахисту. Бо хто йо’зна – раптом я міліціонер