– І я радий вам, шляхетна пані Ак-Нінчі, – уклонився я у відповідь, намагаючись триматися до неї лівим боком. І, помовчавши, додав:
– Я завжди радий бачити тебе, Чин. Нехай весь емірат провалиться у Восьме пекло Хракуташа – навіть корчячись на крижаній Горі Страт, я буду радий бачити тебе, коли ти пролетиш наді мною у Західний Край пелюсток. То як, схожий я на серцеїда?
– Як я на еміра Дауда, – усміхнулася Чин і акуратно поставила свою Мітлу в збройовий куток для гостей.
А я, сам не знаю чому, опустив поруч із її пікою Єдинорога без піхов – хоча зазвичай мій меч висів зовсім в іншому місці, трохи оддалік.
Усюдисущий Кос уже встиг за лічені секунди накрити легкий стіл, із вигадливим безладом розставивши таці з солодощами, фрукти в приосадкуватих вазах, дві піали з найтоншої порцеляни, – у дверях зринув було хтось зі слуг, але Кос ан-Танья глянув на нього, і слугу як вітром здуло, – а тепер мій чуйний і чудовий дворецький ставив на центр стола керамічний чайничок із підігрітим вином.
Білим, ліоським – судячи із запаху. Цікаво, коли це він устиг його підігріти, не виходячи з зали? І камін геть холодний…
– Що нового в Кабірі? – запитав я, безуспішно намагаючись узяти чайничок правою рукою.
Усмішка повільно сповзла з губ Чин. Я помітив, що вона старається не дивитися на мою покалічену руку, але, проти волі, погляд Чин раз-у-раз сковзав по куксі – і тоді пальці дівчини судорожно стискалися у тверді кулачки.
І біль, біль, що пливе в зелених хвилях її очей – не мій біль, чужий, але краще б – мій…
Я взяв клятий чайничок лівою рукою й ніяково розлив паруюче вино в піали, трохи проливши на скатертину. Гарячі краплі розпливлися, утворивши потворні плями.
За цей час Чин отямилася й навіть змогла заговорити.
– О, Кабір – велике й галасливе місто. У ньому відбувається стільки нового, що про половину дізнаєшся лише тоді, коли воно вже встигло стати старим. Що саме тебе цікавить, Чене?
Звісно, делікатна Чин постаралася відповісти якомога ухильніше й безтурботніше. Що ж, яке питання, така й відповідь…
– Мене цікавить, чи знайшли чоловіка, який…
Я теж мимоволі глянув на свій обрубок і перевів погляд у куток, де розташувалися Вовча Мітла і Єдиноріг. Чомусь вид зброї не заспокоїв мене, як звичайно бувало. Не так блищала сталь, не так лежав меч, не так стояла розгалужена піка.
Усе було не так.
– Він… – Чин запнулася й поспішно надпила зі своєї піали. – Він зник. Мені Фальґрим і Діомед розповідали, а метушню на турнірі я й сама бачила, лише не розуміла нічого. Але знайшлися люди, які начебто помітили схожого чоловіка в каравані, що йшов у Мейлань…
Вона раптом різко замовкла, зрозумівши, що бовкнула зайве. Так, певно, мені справді не варто було цього знати.
Напевно – не варто. Але що сказане – те сказане.
– Після його… е-е-е… його втечі в