– Гуляєш, грозо Кабіра? – опустивши належне вітання, нахабно заявив блазень. – Ну-ну…
Голос у нього виявився низький і глибокий, на кшталт гулу нічного вітру в прибережному очереті. А я чомусь вирішив, що він зараз заскрипить, як той, невидимий… ні, звичайно ж, це не вони! Чого б їм мене позаочі обговорювати, та ще й сперечатися?!
– Гуляю, – відповів я. До речі, Дзютте, усе хочу тебе запитати – ти замолоду, мабуть, довший був?
Роздратування, що нагромадилося в мені, вимагало виходу.
– Чого це ти так вирішив? – здивувався блазень.
– Та ось, гадаю – зламали тебе колись не до кінця, відтоді Уламком і прозивають…
Мені дуже хотілося, щоб Дзютте образився. Чи бодай утягнув у дурнувату й грубу розмову Дитячого Вчителя. Навіть якщо я не мав рації – а я не мав рації.
Одначе він не образився. І Вчитель промовчав.
– Іди «корову» потикай, – уїдливо усміхнувся блазень. – Дивись, і розуму додасться… Ти – Єдиноріг, бо дурень, а я – Уламок, бо розумний, і ще тому, що таким, як ти, роги можу обламувати. Дощенту. А крім того…
– А крім того, я хочу запитати тебе, Вищий Дан Ґ’єне…
Це втрутився Дитячий Учитель. Глухо й ледь чутно. Після ввічливого звертання він витримав довгу паузу, змушуючи мене напружено очікувати продовження, якого я міг би й не розчути в турнірному шумі. Та кажи, доказуй, тим паче, що гомін поза нами трохи затих… цікаво, хто гору взяв – Заррахід чи двійнята?
– Ти еспадонові Ґвенілю довіряєш? – несподівано закінчив Учитель.
– Як собі, – не подумавши, брязнув я, а тоді подумав – добре подумав! – і твердо повторив:
– Як собі.
– Знайшов, кого питати, Наставнику! – втрутився блазень Дзютте, у незрозумілому мені збудженні вистрибуючи з-за пояса й прокручуючись у руці Придатка анітрохи не гірше від кожного з ножів Тао.
Ото вже від кого не очікував!
– Єдиноріг у нас усім і кожному довіряє! Кожному – як собі! І в Мейлані, звідки втік казна-коли й невідь навіщо, і в Кабірі, й тут, на турнірному полі… – І вже до мене, повернувшись на колишнє місце й випинаючи свою дурнувату однобічну ґарду у вигляді пелюстки:
– І чого ти після Посвяти не міг сказати Шешезові те, що слід? Дивись, і скасували б турнір, і в нас турбот цих не було б!..
Цікаво, які в нього турботи?!
– Усе? – запитую. – Тоді мені час.
І рушив навскоси до щитів, де метальні ножі восьми місцевих родів і п’яти гостей із Фумена на влучність змагалися.
Тільки й почув услід:
– Даремно ти його злив, Дзю… він і так мало що зрозумів, а тепер і поготів, – це Дитячий Учитель.
Пауза. І тихо чомусь, наче весь турнір вимер.
– Злю, отже треба, – це вже Уламок, блазень тупий. – Злі – вони гостріше бачать, а добрі – сліпі! Ґвеніль його щойно під чужий удар підставив, для перевірки