Коли Андреа Спереллі увійшов у супроводі княгині Ферентіно, він відчув потаємне тремтіння. Подумав: «Чи вона вже прийшла?» І став шукати її поглядом.
Вона вже прийшла. Сиділа за прилавком між кавалером Давіла й доном Філіпом дель Монте. Вона поклала на край прилавка рукавички й муфту з хутра видри, з якої стримів назовні букет фіалок. У руках вона тримала квадратик зі срібла, карбування на якому приписували Карадоссо Фоппа;[90] і вона роздивлялася його з пильною увагою. Предмети переходили з рук до рук уздовж прилавка; експерт голосно їх розхвалював; люди, які стояли за стільцями, нахилялися, щоб роздивитися їх; саме з цього починався аукціон. Названі цифри швидко змінювалися. Після кожної з них експерт-аукціоніст вигукував:
– Хто більше? Хто більше?
Який-небудь аматор, збуджений криком, називав більшу цифру, дивлячись на суперників. Аукціоніст вигукував із піднятим молотком:
– Один! Два! Три!
І стукав молотком по прилавку. Об’єкт діставався тому, хто запропонував найвищу ціну. Навколо лунав гомін; потім змагання починалося знову. Кавалер Давіла, неаполітанський дворянин, чоловік велетенського зросту з майже жіночими манерами, знаменитий колекціонер і знавець виробів із майоліки, висловлював свою думку про кожен важливий експонат. Троє з них на цьому аукціоні були справді речами найвищої якості: історія про Нарциса, чаша з гірського кришталю і срібний шолом із карбуванням Антоніо дель Поллайоло,[91] який Флорентійська синьйорія подарувала графові д’Урбіно в 1472 році за його послуги, що їх він надав Флоренції в часи здобуття Вольтерри.[92]
– А ось і княгиня, – сказав дон Філіп дель Монте, звертаючись до Муті.
Муті підвелася, щоб привітати подругу.
– Ти вже на полі битви! – вигукнула Ферентіно.
– Так, я вже тут.
– А Франческа?
– Її ще нема.
Прибули четверо чи п’ятеро елегантних синьйорів: дюк ді Ґриміті, Роберто Кастельдьєрі, Людовіко Барбарізі, Джанетто Рутоло. Інші не забарилися. Шум дощу заглушував слова. Донна Елена подала руку Спереллі відкрито, як і іншим. Цей потиск зробив її віддаленішою від нього. Елена здалася йому холодною і серйозною. Усі його мрії вмить охололи й розвіялися; спогади про вчорашній вечір перемішалися; усі його надії згасли. Що з нею сталося? Це вже була інша жінка. Вона мала на собі довгу туніку, оторочену хутром видри, а на голові щось подібне до берета також із хутра видри. У виразі її обличчя було щось різке й навіть зневажливе.
– До чаші ще не дійшло, – сказала вона княгині.
І знову сіла.
Кожен предмет проходив через її руки. Її привабив кентавр, вирізьблений із сардонікса, досить витончена річ, яка, либонь, походила з розграбованого музею Лоренцо Пишного.[93] І вона взяла участь у змаганні за нього. Вона тихо назвала аукціоністові свою