І протягом тієї короткої миті, поки тривала усмішка, Андреа відчув себе наодинці з нею посеред натовпу. Величезна гордість наповнила йому серце.
Коли Елена зробила рух, ніби збиралася натягти другу рукавичку, він попросив її притишеним голосом:
– Ні, не треба!
Елена його зрозуміла й залишила руку голою.
Він плекав надію поцілувати ту руку, перш ніж вона поїде. Зненацька в його душі виринуло видіння травневого ярмарку, коли чоловіки пили вино з її долонь. Його знову опанували гострі ревнощі.
– А зараз ходімо, – сказала вона, знову взявши його під руку.
Коли соната закінчилася, розмови знову пожвавилися. Слуга оголосив ще троє чи четверо імен, серед них – ім’я княгині д’Іссе. Вона увійшла дрібними непевними кроками, вдягнена по-європейському, усміхаючись своїм овальним обличчям, біла й маленька, наче порцелянова лялька. Шелест цікавості прокотився по салону.
– До побачення, Франческо, – сказала Елена, прощаючись з Ателетою. – До завтра.
– Чому так швидко?
– Мене чекають у домі ван Гуффель. Я пообіцяла туди зайти.
– Який жаль! Зараз співатиме Мері Дайс.
– До побачення. До завтра.
– До побачення. Візьми оце. Любий кузене, проведіть її.
Маркіза подала їй великий букет фіалок. А тоді обернулася, щоб чемно привітатися з княгинею Іссе. Мері Дайс – у червоній сукні, висока й розвихрена, наче полум’я, – почала співати.
– Я так стомилася! – промовила Елена, спираючись на Андреа. – Звеліть, будь ласка, принести мою шубу.
Вона взяла шубу з рук у слуги. Допомагаючи їй вдягтися, Андреа торкнувся пальцями її плеча й відчув, як вона затремтіла. Весь передпокій був заповнений лакеями в лівреях, які вклонялися їм. Сопрано Мері Дайс донесло слова романсу Роберта Шумана: «Ich kann’s nicht fassen, nicht glauben…»[88]
Вони спускалися мовчки. Слуга пішов попереду, щоб підвести карету до самих сходів. Стало чутно цокіт копит під аркою. На кожній сходинці Елена злегка стискала його руку, тримаючи голову прямо й навіть злегка відхиленою назад, із заплющеними очима.
– Коли я підіймався цими сходами, то відчував захват, ще не знаючи вас. А тепер, коли ви спускаєтеся, вас супроводжує моє кохання, – шепотів їй Андреа, зробивши перед останніми словами стриману, майже благальну паузу.
Вона нічого не відповіла. Але тримала перед обличчям букет фіалок, вдихаючи їхні пахощі. Просторий рукав її шуби ковзнув по руці вище ліктя. Видовище цієї живої плоті, що вистромилася з шуби, наче букет білих троянд зі снігу, ще більше розвихрило палкі почуття молодика через оту дивовижну зухвалість, якої набуває голе