– він їх ледь бачить крізь зелені і широкі руки-гілки ялинки, – наче вершники з обкладинки старої дитячої книги про громадянську війну, мчать контури велосипедистів. Художник завмирає на мить, схилившись на перила, опускає голову на руки й так і стоїть, слухаючи повітря. «Яке неймовірне відчуття часу», – відчував, що доторкається до якоїсь таємниці, але не знав її на ім’я, та й не хотів – йому достатньо отак стояти і тихо слухати, як застигає і згортається в кокон його життя. Якось, чіпляючи крізь повітря вітер, слухаючи вітер, відчуваючи, вслухаючись в різноманітні звуки – і різні голоси також, пісні, що лунали з вулиці, або гавкіт собак, дзвони або просто випадкові сусідські анекдоти про те, як чоловік повертається додому з відрядження, спіймав себе на думці, випадковій, абсолютно нелогічній і непослідовній: в дитинстві ми щасливі тому, що навкруг все сприймаємо виключно через призму добра, бо все, що навкруг – події і люди, – не викликають у нас роздратування, весь простір – суцільна територія безпеки; а от дорослих, нас, дорослих людей, все навколо дратує – і бабці перестають раптом бути добрими старими жінками, перетворюючись лише на джерела чуток та повільні перешкоди на шосе; пісні дратують, бо це не наші улюблені пісні, та й взагалі все дратує. Але чому? От тут-то і виникає дивна відповідь, відповідь-загадка: коли ми – діти, то нікуди не поспішаємо, такого поняття, як запізнюватись, як плинність і конечність часу, для дітей не існує, зовсім не існує. Нас підганяють, намагаються втиснути в рамки, але ми, діти, нікуди не поспішаємо, ми не розуміємо, що це таке – час, ми нічого ще не знаємо про його обмеженість для кожного з нас, і від того ми й щасливі, думаємо про всіх людей навкруги лише добре і сприймаємо світ світлим. Натомість, дорослі люди весь час поспішають, їм завжди не вистачає часу, вони не встигають бути самими собою, вони бояться, що хтось зазіхне на їхній, відведений тільки їм, час, і від того дратуються, зневажають, комплексують і… Бо знають, що фізично обмежені в часі, обмежені.
Важко навіть собі уявити, що такі різні категорії, як час та добро/зло, можуть перетинатися, впливати одне на одного, що усвідомлення сутності часу настільки марнує людську натуру.
Познайомились вони два тижні тому. На базарі. Художник любив ходити на базар; він, помираючи від філософської нудьги, розшматований самотністю, отримував несамовиту насолоду від ходіння по людних рядах і спостерігання життя з «народного» боку. Дехто не любить базари: ненавидить натовп, штовханину, гамір, необхідність розмовляти з продавцями, антисанітарію, холод або спеку, дощ або сонце, воду і піт, бруд під ногами – так, але якщо порівняти з мертвими супермаркетами, з їхніми чергами до кас і несправжніми неїстівними пластмасовими харчами, то життя і справжність саме тут, на базарі. Базар художника надихав. І коли йому казали, що його народ мертвий і ні на що вже не здатний, від посилав опонента не туди, куди посилав у молоді роки, а саме на базар – наочно переконатися: якщо не заважати, цій країні принаймні голод точно не загрожує. Колеги, що інколи приїздили до нього з-за кордону, обов’язково мали екскурсію сюди.
