…А музика така:
– на мільйонних шляхах, на закинутих дорогах брякнула, кинула шпагу зоря. Там же плентаються багряні коні.
…І раптом шум: то за вікном проходять табуни, каравани на північ…
– Хеопс-Хуфу! Хеопс-Хуфу!..
Але віолончель бурю – тоді степовий вітер, і летять в чебрецеву далечінь дороги. Тоді кінь вдаряв на гони й скаженів…
І знову гриміла зоря на далеких шляхах… – Хеопс-Хуфу!..
…– Льольо!
– Я.
– Ти слухаєш?
– Слухаю.
Француженка не втихала.
…І тоді ж, коли чуєш віолончель мадам Фур’є, хочеться сказати, що в житті не буває такого болю, коли проходять вітри тривожні.
І сідає поет, і хоче творити не безпорадний реквієм, а гімн весняному шумові. Він не хоче творити реквієм, бо редактор із золотими окулярами на носі скаже написати іншу поему. Тоді поет виходить на вулицю й думає про життя, що воно обов’язково прекрасне, і думає про тайфун, якого ніколи не бачив; і тоді золоті ріки течуть біля його серця. Поет каже:
– Савойя!
І думає, що савояри – убогі люди, що уходять з гір на чужину, на заробітки, щоб не вмерти в горах, бо життя —
безмежна кармазинова ріка, і протікає вона по віках невідомо відкіля і невідомо куди.
…Альоша сидить, задумався над героїчною п’єсою, а потяг кричить у степу:
– Гу-гу!.. – довго, спроволока.
І думає горбун тоді про мафію, і думає, що він ніколи не належав до таємної мафії – він тільки врізається клинком у нальоти плутократії, його біль у Сіденгемі[28] життя.
…І знову зажурно сказав Альоша.
– Савойя!
Мадам Фур’є
…Льоля пішла й сказала:
– Драстуйте, мадам Фур’є!
– А, це ви, Льолю?… Харашо! Сідайте! Здрастуйте!.. Знаю, знаю: у вас Новий рік. Це радісно… А я сюди вже давно приїхала й звикла по-старому. Але це нічого: Новий рік – це радісно… Я буду святкувати і ваш.
Льоля сказала:
– Ви хорошая, мадам Фур’є, і я вас люблю за вашу щирість.
Мадам Фур’є збентежилась, заметушилась, а потім не знала, куди положити руки.
– Ви, Льольо, мене так схвилювали – і мені соромно, бо я забула про ласку.
Потім француженка заспокоїлась і грала Льолі якусь маленьку пісню з Бордо, здається, з департаменту Жіронди. Пісня була тепла й запашна, але й туманна, як винний город далекої Франції, як закинутий берег замріяної Гаронни.
Льоля думала, що йти на Садову, 30, рано: ще не зібралась студія, щоб готовитись – генерально – до постановки пародії на «Лілюлі». Льоля слухала пісню й згадувала гімназію й товариша Огре, коли він кінчав університета і коли вони стрілись на концерті Карузо на гальорці. Це перший раз. Огре сказав:
– Я люблю Карузо за теплоту в його голосі.
І Льоля тоді подумала, що він сказав:
– Я люблю тебе, моя кохана.
Потім він провів її до самої квартири,