Тоді я кричу:
– Ви забуваєтесь! Чуєте?… Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.
Доктор Тагабат динамічно:
– Так його! Так його! – і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат. – Так його! Так його!
Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.
Доктор сказав:
– Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!
Я:
– Хто на черзі?
– Діло № 282.
Я:
– Ведіть.
Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.
(Так, це був незмінимий вартовий: не тільки Андрюша – і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції і тільки тоді йшов із поля, коли танули димки й закопували розстріляних).
…Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш – порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.
Я:
– Ваша фамілія?
– Зет!
– Ваша фамілія?
– Ігрек!
Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милості. Женщина втирала платком очі.
Я:
– Де вас забрали?
– Там-то!
– За що вас забрали?
– За те-то!
Ага, у вас було зібрання! Як можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?
Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?… Христос?… Ні?… Інший спаситель світу?… Так! Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце…
Я:
– Так, по-вашому, значить, назрів час приходу Нового Месії?
Мужчина й женщина:
– Так!
Я:
– Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?
Мужчина й женщина:
– Так!
Я:
– Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з чека?
Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції – передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.
…Мужчина впав на коліна й просив милості. Я з силою штовхнув його ногою – і він розкинувся горілиць. Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.
Женщина сказала глухо й мертво:
– Слухайте, я мати трьох дітей!..
Я:
– Розстрілять!
Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.
Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім