Приходив лікар – широколобий, в окулярах. Вадимові нічого не сказав, а Марії, коли вийшли, говорив:
– Сьогодні вночі…
Марія подивилась йому в холодні очі, але нічого не промовила.
А потім на душі було порожньо.
Був Гофман.
Надходив вечір.
У стіну глухо входили цвяхи.
Це – останні цвяхи: завтра свято.
Вадим лежав на койці, Марія стояла біля етажерки.
За вікном брів синій листопад.
На Вадимовій голові лежав компрес.
Упали вії. Дихати важко.
Машинально перебирала книжки, дивилась пильно на чорні літери, але мислі її були далеко і від книжок, і від кімнати.
Згадувала перше знайомство з Вадимом і постійну майже мовчазну боротьбу з ним.
І думала: віра чи певність? Потім уявила —
– мчаться кудись дороги. Це наші федеративні. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках й знову мчаться. Вадим каже: «поезія». Припустім… Але, може, дороги не мчаться? Марія думала ще про глухі заулки нашої республіки, де увечері молодь співає «Інтернаціонал», а вранці йде робити на глитая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи.
На однім стовпі написано:
Підеш направо – загризе вовк.
Підеш наліво – уб’єшся в ярку.
Це правда. Це дійсність. Принаймні для неї.
…А от знову глухі заулки нашої республіки. І стоїть Вадим. І Вадимове небо, безумовно, захмарене. Тоді відкіля ця певність? А може, це віра?
Але мчаться дороги. По дорогах мчаться невгамовні, а збоку доріг плентаються навантажені. І ясно дивляться навантажені. Відкіля ця ясність?
І туманіють глухі заулки нашої республіки.
…Раптом вітер стих…
На вулиці стояла порожнеча. На баню церкви злітались галки, тисячі галок. Кричали, падали, злітались.
Здавалось, що тут недавно проїхав Чичиков.
– Чи – чи!
– Кра! Кра!
У станицю заглядали хмари.
З Зараївського хутора йшли.
Раптом Вадим розплющив очі й покликав Марію. Говорив розірвано, давився словами:
– …Це – перед смертю… Останнє моєї мелодрами. Круг пройшов… Але дивись, Маріє, на нашу сучасність… з XXV віку… Пам’ятаєш: Домбровський, Россель, Делеклюз…
…Пауза.
Потім додав ще:
– Християни мають своє Євангеліє. І ми… Так, Маріє… Я знаю… чого ти не була… моя…
І знову впали вії.
Марія мовчала. Схилилась на коліна біля кроваті й теж була чорна.
…А за вікном стояла порожнеча, і на баню церкви злітались галки:
– Чи – чи!
– Кра! Кра!
Біля етажерки лежала сосна – поруділа, а гірські трави зів’яли. Все-таки пахло сосною.
Коли стемніло, запалила свічку.
Розтаборилась півтемрява.
Теж зів’яла.
Марія пішла до етажерки й знову машинально перебирала книги.
Постукав тихенько Гофман.
Спитав пошепки:
– Ну, що, як?
Марія безглуздо подивилась на нього і, не відповівши, зачинила двері.
А за вікном по станиці урочисто брів