Любов Федорівна, щораз сапаючи побільше повітря в легені – а воно в Батурині цілюще, – кричала й кричала про своє «бідство», ґвалтуючи народ, а на несміливе зауваження пана Кочубея: «Тихіше, рибонько, ще люди почують!» – відповідала: «А я й ґвалт для того зчиняю, щоби люди, хрещені та молитовні, чули, як пан гетьман свавільничає, здурівши на старості своїх літ! Та чужих дівиць викрадає серед ночі!..»
Батуринці були вкрай розгублені й добряче спантеличені. Одні не вірили, що таке можливе у світі білому, аби гетьман, сам гетьман, викрав серед ночі «дщерь» генерального судді, інші вже кляли пана гетьмана на чім світ стоїть! Та він же… Гетьман! А пан Кочубей – генеральний суддя. Разом з генеральним бунчужним, генеральним обозним, генеральним осавулом, генеральним писарем, генеральним хорунжим, належачи до генеральної старшини, входить до козацького уряду; після гетьмана він – ого-го який чин! Та де це чувано, де це бачено, щоб у такої особи вночі пан гетьман викрав доньку?
Інші вірили. Бо він, як той, як його… Ага, згадав: як зміулан – демон змієвидний. Є, є і така потвора у світі нечисті, порядних та святих там не буває. Зміулан він, справжній зміулан! Любить побратися з жінкою, бо любов їй, нещасній, навіє, наврочить їй, чарами своїми злими зачарує, та ще засліпить її багатством, що приносить його зі скарбів, схованих у землі. Дурепа й повірить його клятвам любові – а він перед нею хіба ж таким бравим молодиком вигулькне, Іваном, котрий царевич, намалюється – а чи ж багато жінкам треба?! От і кинеться в обійми такому, од якого й очей не відведеш. Бідолашна й повірить, що він князь, і почне жити з тим писаним красенем, не підозрюючи, хто він насправді, чортяка той, що зміуланом зветься. А що потім? Від такого шлюбу й народжуються істоти зміїної породи, а тому гаддю не було й немає переводу. Бо ж ми, жінки, віримо, любимо, коли нам туману напускають…
І Любов Федорівну, що все ще невтомне репетує, можна зрозуміти – як матір викраденої дщері. Хай репетує, хай верещить. До кого ж їй за поміччю та рятунком звертатися, як не до люду хрещеного та молитовного. Європейських всяких організацій з прав людини тоді ще не було. Як і Верховного суду. Хоча… Батько викраденої дщері – сам суд. Генеральний до того ж. А бач… Проти свавілля гетьмана (а вони ж з гетьманом мовби друзями були) і він не може чинити спротив – суду, навіть генеральному, гетьман не підлягає.
У Церкві святій треба порятунку шукати, до єпископа кланятись, до святих отців. Бо де це чуване, де це бачене, щоби хрещений батько та з хрещеницею своєю шури-мури крутив, любощі гріховні розводив.
А після єпископа – хай хутчій забороняє Мазепі на хрещениці своїй женитися, хай сувору єпитимію на нього накладає – до царя в Москву супліку таємну послати. Мазепа хоч і гетьман, але, слава богу, не самостійний, цар над ним, як той Кощій Безсмертний нависає. Він його й закличе до порядку. Та ще такий, як Петро, гарячий та дурний! А вона вже з Мотрею, з блудницею та гетьманською наложницею сама зволодає. Хай і не думає, хай не сподівається дівка в постіль до гетьмана перебратися. Ич, чого забагла,