Трагедія гетьмана Мазепи. Валентин Чемерис. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Валентин Чемерис
Издательство:
Серия: Історія України в романах
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 2015
isbn: 978-966-03-7051-7
Скачать книгу
виходила на згірок, руки до небесних світил здіймала:

      – Зорі-зоряниці, є вас на небі три рідні сестриці, четверта хрещена нарожденна Мотря. Ідіть, зберіть ви красу, покладіть на хрещену нарожденну Мотрю. Як ви ясні, красні межи зірками, щоби й Мотря була така ж красна межи жінками і щоб Іванко без неї жити не міг і жадав її в обійми свої схопити і все життя з нею в любові прожити.

      Ночами зважувалася, хоч і лячно було, звертатися навіть до хатнього дідька, задобривши його перед цим чимось смачненьким:

      – Отець домовий! Скоч додолу та принеси мого Івана до мого дому: неси його душу, неси його біле лице і щире серце якнайскоріше, якнайпрудкіше, в цей час, у цю годину. Біжи прудко, біжи хутко, як цей дим біжить угору, щоби ти так прудко та хутко приніс мені нарожденного, хрещеного і молитовного раба Божого козака Івана…

      Кладкою в Україні називається дошка або колода, покладена через річку, струмок, болото для переходу на другий бік чи берег.

      Або ще невеликий дерев’яний поміст лише з одного берега на річці, ставку чи ще на якійсь водоймі для прання білизни. До таких кладок приходили жінки та дівчата зі жлуктами, ночвами, коритами й праниками (там, на кладці часто й побачення призначали), жартували, сміялись та, перучи, лупили праниками пране. А часом перучи й співали – про кладку і в піснях згадується. Без неї жінкам аж ніяк не можна було – в хаті чи біля колодязя з пранням, як збереться його багатенько, не впораєшся.

      Того часу про кладку в піснях виводили, і за нашого часу – колись популярну «Марічку».

      Герой на одному боці живе, а та, що запала йому в серце, – на другому.

      Пригадуєте?

      В’ється, наче змійка,

      Неспокійна річка.

      Тулиться близенько

      До підніжжя гір.

      А на тому боці —

      Там живе Марічка

      В хаті, що сховалась

      У зелений бір…

      Парубок ходить сам не свій, бо туди (на той берег) дороги не знаходить. Але духом не падає, бо налаштований рішуче:

      Все одно на той бік

      Я путі знайду.

      Чуєш чи не чуєш,

      Чарівна Марічко,

      Я до твого серця

      Кладку прокладу…

      Була така чи не поетична кладка і неподалік обійстя Кочубеїв – у неділю та ще за гарної днини там частенько збиралася батуринська молодь, яка мешкала неподалік, дівчата приходили на кладку прати, а парубки, використовуючи момент, до дівчат залицялися, як справжні джиґуни. Там лунали сміх і пісні, разом із жартами лупали праники на кладці, весело було, гарно. (Микола Пимоненко це відобразив у своїй мальовничій та симпатичній картині «Біля річки».)

      Приходила до кладки й Мотря Кочубеївна – прати. Матінка її, щоби не росла білоручкою, панянкою, ні на що не придатною, змалку до праці привчала. («Нема поганих робіт, – казала, – є погані дівки-ледащиці».) От Мотря прала, білизну на кладці вибивала, стомилася й відпочити хотіла. Аж тут згадала ще одне замовляння. Та й заторохтіла його:

      – Трясу, трясу кладкою,