Беатрис була вагітною, її черевце вже помітно округлилося. Княгиня схудла, змарніла, але, як і раніше, трималася мужньо, зібравши в кулак всю свою волю й насилу стримуючи сльози, беззаперечно виконувала примхи й накази чоловіка. Незважаючи на молодість, вона жодним натяком не виказувала свого стану, хоча насправді була розбита й пригнічена: її недовге щастя повільно вгасало просто на очах.
Іноді Ілля Костянтинович прокидався глибоко вночі й нишком стежив за дружиною, яка, стоячи на колінах біля ліжка, з ревністю заповзятої католички шепотіла молитви, але робила це настільки тихо, що лише зрідка вдавалося вловити окремі фрази. Найчастіше Беат просила: «Матір Божа, благаю: врятуй і помилуй Іллю, бідолашного мого чоловіка!..»
У такі моменти князя починали гризти думки про майбутнє коханої дружини і ще ненародженої дитини. Його гнітило безсилля змінити що-небудь. Невідомо, до чого могли призвести ці душевні муки, але хід подій раптово змінився з поверненням під батьківський дах його молодшого брата.
Ставши після смерті батька опікуном молодших дітей – княжича Василя і сестри Софії, – Ілля Костянтинович забрав їх з Турова в Острог, де вони проживали зі своєю матір’ю княгинею Олександрою. У той час він практично замінив молодшим дітям покійного батька. У відповідь на турботу княжич буквально боготворив брата. Сімейна ідилія осиротілого будинку Острозьких тривала рівно до моменту одруження Іллі Костянтиновича з Беатрис. Жах розпочався, коли розпещений молодик спробував відтіснити від князя молоду дружиноньку. На щастя, Ілля Костянтинович вчинив мудро: щоб не нагнітати обстановку, відіслав сестру й брата назад у Турів до матері, найнявши кращих учителів і не обмежуючи нікого з рідних у грошах.
Але тепер ситуація круто змінилася. Перший вечір після повернення молодших дітей в Острог минув мирно: Софія була, як завжди, тихою й добросердою, Василь Костянтинович не дуже вередував, не сваволив і зовсім не реагував на присутність Беат. Іллі Костянтиновичу навіть здалося, що молодший брат подорослішав і все зрозумів… Загалом, порозумнішав. І справді: хлопець підріс настільки, що виглядав набагато старшим за свої тринадцять років. Хвилясте світло-каштанове волосся, рухливе симетричне обличчя, пухкі червоні губи й рожеві щоки викликали цілком позитивні емоції. Його чарівливість псував хіба що занадто рухливий і якийсь надто примхливий погляд світлих ясних очей…
Побачивши, якою мірою дивна хвороба змінила старшого брата, Василь Костянтинович негайно засмутився й цілковито занурився у смуток, як це властиво тільки дорослим. Навіть на поборозненому зморшками обличчі Іллі Костянтиновича неможливо було виявити таких явних ознак туги й суму, як на юному личку княжича! Здавалося,